Укр  |  Рус
Підтримати

“Памфір”: сучасна буковинська міфологія

Фільм «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука – це повнометражний дебют режисера. Зйомки розпочались у розпал епідемії коронавірусу, а етап постпродакшену випав на початок повномасштабного вторгнення росії. Перший показ картини відбувся на «Двотижневику режисерів» 54-го Каннського кінофестивалю та зірвав шестихвилинні оплески. Окрім Канн “Памфір” прокатився ще трьома кінофестивалями класу “А”: Роттердам, Карлові Вари та Каїр. ПроШоКіно написав рецензію на цей незвичний український фільм.

«Памфір» YouTube

Шлях режисера до “Памфіра” був довгим: все почалось з “Красної Маланки” (2013), зйомки якої тривали протягом 4 років у селі Красна (Красноїльськ) Чернівецької області, що на кордоні з Румунією. Документальна стрічка розповідає про святкування Маланки, її традиції, образи та сенси. Герої – мешканці села – стикаються з різними труднощами під час організації свята, але у фіналі вулицями проходить автентичне дійство. Тема життя на кордоні, химерної суміші релігій та маланкових традицій отримає своє продовження у ігровому повному метрі Сухолиткого-Собчука.

“Памфір” розповідає історію взірцевого сім’янина, що повернувся з заробітків. Його звуть Леонід, але всі знають його, як Памфіра – у минулому найкращого контрабандиста цієї місцевості. Герой, що відрікся від свого кримінального минулого втрачає можливість повернутись закордон через витівку свого сина. Разом із документами Памфіра у церкві згорають шанси героя зробити своє життя “нормальним”.

Кадр з фільму “Памфір”

Образ мовчазного, брутального, але всередині м’якого чоловіка та батька майстерно втілив Олександр Яцентюк, попередньо набравши 18 кілограмів. Але актори мали пройти не тільки крізь фізичні зміни. Мова фільму – жива та сповнена діалекту, причому настільки сильного, що картина просубтитрована. Щоб досягти такого ефекту, актори жили у закарпатських селах, працювали на роботах своїх героїв (Соломія Кирилова влаштувалась на фанерний цех) та вивчали мовні особливості регіону. Ознакою успіху було скласти “тест на місцевого”: піти на базар та говорити так, щоб ніхто не зрозумів, що ти не з цього села.

Читайте також: “Не твоя вина – шо ти батька свого син”: Рецензія на фільм “Люксембург, Люксембург” Антоніо Лукіча

Соломія Кирилова (Олена) – надзвичайно фактурна, її образ найсильнішої жінки в родині контрастно підсвічується роллю берегині та матері. Станіслав Потяк (Назар) демонструє образ людини, що формується на межі двох світів-батьківських фігур: християнства та язичництва, порядності та криміналу, послуху та бунту – але у фіналі проходить ініціацію та прощається з глядачем на етапі “народження нового у темряві”.

Кадр з фільму “Памфір”

“Памфір” – це неймовірний візуальний досвід, що закохає у Карпати навіть того, хто там не був. Камера Микити Кузьменка – то мовчазний статичний спостерігач історії, то співучасник, що слідує за героями та кружляє у божевільному маланковому танці. Кожна деталь у кадрі рухає сюжет та укладає його правила: тварини присутні у кожній сцені або коли бачиш червоний – щось погане от-от станеться. У кіно майже немає музики, крім фінальної сцени, що розриває всю оповідь своїм ритмом, звуком та масштабом. Якщо Маланка – це обряд ініціації, то її святкування у фільмі –  передвісник катарсису.

Дмитро Сухолиткий-Собчук створив дуже локальну історію на перетині регіонів, культур та релігій. “Памфір” це світ із власною міфологією, де співіснують християнство, язичництво та “місцеві божки”. Саме на амбівалентності буття будується ця історія: як любити людину та не чинити вплив на її долю; як бути чесним, коли живеш у світі, де всі брешуть; як бути собою, коли за тебе все вирішили?

Читайте також: Посттравматична історія про надію: рецензія на фільм “Бачення метелика”

“Памфір” досліджує дуальність характеру через конфлікт людського і тваринного. Герой уособлює образ традиційного батька: сурового, сильного та здатного взяти відповідальність за свою “стаю”. Памфір ричить, відлякує диких тварин під час родинної прогулянки імітуючи гавкіт. Але цього маскування вистачає не на все: перед забігом з контрабандою він ковтає пігулки Віагри для витривалості та швидкості. Блакитні пілюлі допомагають Памфіру донести вантаж, а їх присутність у фільмі – деконструювати маскулінність.

Існує багато порівнянь “Памфіра” Сухолиткого-Собчука з “Тінями забутих предків” Параджанова, але сюжетно та стилістично кіно – абсолютно різне. Окрім карпатських краєвидів, ці дві стрічки об’єднує те, що “Тіні…” стали класикою українського кіно, а “Памфір” однозначно нею стане.

“Памфір” – це антична драма, де кожен довго прагне, отримує і лишається нещасним. Це історія про сучасне мовою вічного. Кіно, що говорить про контрабандистів, так як Коппола про мафію або Скорсезе про гангстерів; трагедію вибору як Лантімос у “Вбивстві священного оленя”, спадковість, яка резонує з Астером. Картина, що дає надію майбутньому та карає за минуле: той хто копає криниці – має у них залишитись.

Читайте також: Луганські прикордонники у 2014-му – це вся Україна у 2022-му: рецензія на фільм “Мирний-21”

Автор:
close
Icon Google News

ПроШоКіно на Google News

Підпишіться зараз!