Чемпіоном за касовими зборами минулого вікенду став фільм “Backrooms: Залаштунки”. Це дебютний повнометражний фільм 20-річного американського режисера Кейна Парсонса. У чому сила горору, де більшу частину часу камера блукає нескінченними жовтими коридорами, що він бʼє за переглядами фільм з всесвіту “Зоряних війн” ( “Мандалорець та Грогу”), розбиралися ПроШоКіно.
Фільм “Backrooms: Залаштунки” був натхненний кріпіпастою (інтернет-фольклор) про вигадане місце, яке являє собою безмежний лабіринт офісних приміщень, коридорів та мерехтливих люмінесцентних ламп, що викликає тривогу своєю спустошеністю. Додаткового страху наганяє й ідея, що це місце — така собі “неправильна” зона реальності, куди людина може випадково провалитися і застрягти назавжди.
Кейну Парсонсу було лише 16 років, коли він виклав відео на цю тему під назвою “The Backrooms” на своєму YouTube-каналі. Воно стало вірусним і дало життя цілому веб-серіалу. Паралельно на цю тему стали зʼявлятися відеоігри. Ну і логічно, що інтернет-феноменом, від якого холонула кров у тисяч користувачів, зацікавився великий кінематограф. Студія A24 замовила Парсонсу екранізацію цього серіалу, який вже встигли класифікувати як “один з найбільш тривожних горорів останнього часу”.
Все починається з того, що на стіні підвалу меблевого салону з’являється тонка щілина, з якої пробивається світло. Хоча ні, все починається з того, що хазяїн меблевого магазину Кларк (Чиветел Еджіофор), якого дружина вигнала з власного дому, влаштовується на ночівлю у себе на роботі. Лежачи на ліжку, яке він зранку продаватиме, чоловік перебирає моменти свого невдалого життя й безбожно п’є. Однієї ночі він бачить вищезгадане світло в стіні і якимось чином прослизає у простір, що являє собою лабіринт порожніх офісних приміщень, нескінченні стіни яких обклеєні нудними до блювоти жовтими шпалерами, а меблі тут виглядають так, наче вгрузли у пісок. Це всесвіт без вікон, у якому логіка простору дуже часто порушується і в якому весь час відчувається чиясь присутність.
Читайте також: Чиветел Еджіофор розповів про перший горор у своїй кар’єрі «Backrooms: Залаштунки»
Кларк не думає про те, що, прослизаючи на територію жовтих стін, він випадає з реальності. Для нього дослідження цього місця — це пригода, яка приносить його мозку втіху. Згодом він залучає до своїх дослідів власних співробітників, а далі і свою психотерапевтку Мері Клайн (Ренате Реінсве). Остання в пошуках зниклого пацієнта наважується пройти в окреслений скотчем на суцільній стіні прохід. І тепер уже цей лімінальний простір (місце, де людина “зависає” між двома реаліями, — авт.) стає її проблемою.
Чому ми говоримо про лімінальний простір? Бо вважається, що безліч рівнів “The Backrooms” відображає наші екзистенційні та дитячі страхи та, імовірно, викриває темний бік створеного людиною світу, де офісним приміщенням не приділяють багато уваги, хоча вони оточують людей постійно.
Цей “темний бік” нашого буття в недавні часи зʼявився спочатку у “Дивних дивах”, далі трохи в іншому сенсі, у серіалі “Поділ”. Ми здогадуємося про ці паралельні світи і боїмося їх особливим первинним страхом, ось чому “The Backrooms” вважається однією з найбільш моторошних легенд інтернету. І ось чому фільм навздогін веб-серіалу став сенсацією. Бо все моторошно-незрозуміле, що йде з нашого власного розуму, таке привабливе, але всередині кожного розуму живуть монстри, і ось вже герої фільму відчувають їхню присутність. Але що ти зробиш, провалившись у цю крейзануту жовтизну? Тут вже пізно шкодувати, що не пропрацював свої проблеми і травмуючи спогади — вікна тобі не відкрити — бо твої власні демони вже тут і вони починають тебе зʼїдати, оживляючи жовтизну шпалер кольором крові.
“Backrooms: Залаштунки” — дуже тривожний і дивний фільм. Це не жахи, але невідомість і незрозумілість того, з чим власне ти маєш справу, тисне жорстко. І в результаті здаєшся, причому настільки, що тобі вже не важливий фінал. А його і немає: вся заплутаність сюжету і діалогів у кінці все звела нанівець. Можливо, сам Кейн Парсонс через свою недосвідченість не знайшов, що сказати глядачеві наостанок, тому він просто в останні хвилини дійства напустив туману.
Але цей туман “залаштунків” таки забрався під шкіру, і, завітавши до вбиральні кінотеатру після сеансу, жахаєшся білого простору та різко відхилених дверей. І розумієш, що все ніби так, але щось вже не так. Хоча всі ми нині дуже тривожні і часто ховаємося від війни в лімінальному просторі. Головне — не забути, де та стіна, на якій позначено вихід.
