Нарешті на широкі екрани вийшов новий фільм режисера Антоніо Лукіча (“Мої думки тихі”) – “Люксембург, Люксембург”. Це, без перебільшення, одна з найочікуваніших кінострічок цього року. По-перше, це український фільм, по-друге, це друга повнометражна стрічка Лукіча, так би мовити, “екзаменаційна” робота, за якою вже й будуть оцінювати його режисерські здібності. Ну, принаймні, серед кінематографістів “блукає” такий міф. Можливо, саме тому Антоніо був дуже схвильований на київській прем’єрі фільму, яка відбулась у кінотеатрі “Оскар”.
Фільм розповідає про двох братів-близнюків Васю й Колю, які живуть у провінційному містечку Лубни на Полтавщині. Їх батько, югославський біженець, був відомим кримінальним авторитетом у місті в 90-х, але покинув сім’ю і хлопці росли з мамою. На цьому, мабуть, вся схожість між ними й закінчується. Василь – “правильний” хлопець, намагається будувати кар’єру в поліції, одружений, має донечку і чути нічого не хоче про батька, який їх покинув. Та його наче не помічають: ні мати, ні сім’я дружини, ні на роботі. Наче його правильність – неправильна?
Еслі ти поїхав за женщіной в Лубни – це вже точно па любві
Микола ж, навпаки, типовий містечковий “пасанчік”, працює водієм маршрутки, підторговує наркотиками, влазить в крадіжки і неприємні історії. В автопарку його “тримають” тільки через те, що завідуючий – його вітчим. Та йому легше все вдається – мати з ним носиться, навіть сім’я брата з ним краще ладнає, ніж з Василем. Микола все життя намагався бути схожим на батька.
Одного разу їм телефонують з далекого Люксимбургу і повідомляють, що їхній батько помирає. Микола рветься до нього, хоча навіть паспорта немає, а Василь – не бажає про це навіть чути. І доля змушує двох братів зробити найважчі вибори у своєму житті.
Гра непрофесійних акторів, але професійних співаків Аміла і Раміла Насірових зачаровує. Полтавська говірка, емоції – просто безцінні. За словами режисера, він зацікавився хлопцями завдяки їхньому відео в YouTube. Познайомились і він зрозумів – ось його близнюки. А от хлопці занервували перед самим початком знімання – саме тоді Антоніо зізнався їм, що цей фільм – історія про нього самого. У фільмі також з’явились камео Андрія Лідаговського та Ксенії Мішиної.
Кажуть, радітєлі атвєтствєнні за дітей. А должни лі ми, діти, нести атвєтсвєнность за радітєлєй? Я хз.
“Люксембург…” – смішна до болю, щемка й виважена робота Антоніо Лукіча. Як зазначив режисер – це його особиста історія, і фільм відрефлексовує його власні почуття до батька, що пішов. За його словами, він наче був поділений надвоє – одна його частина любила батька, а інша – люто ненавиділа і не могла пробачити. Так, власне, і з’явились два брати-близнюки, які абсолютно різні у світосприйнятті, у ставленні до батька. Лукіч у фільмі піднімає одвічне питання батьків і дітей, ще більше глибше – творця і його пошуку та актуальне – покоління 90-х.
Лукіч дуже уважний до деталей, за якими й можна зрозуміти характери, настрої, стиль життя не тільки головних героїв, але й усього провінційного містечка. Дірка в шкарпетці, рукостискання, льодяники за проїзд у маршрутці, дитячі фото самого режисера, розбитий магнітик з написом “Люксембург”, футболки синього і червоного кольорів, які ніби відображують агресивність і смеріння, наче дві таблетки в “Матриці”, сімейний обід на релігійне свято (до речі така сцена була й в “Думках..”) чи листочок, засушений ще з 90-х у касетній коробці.
Все це – символи нашого життя чи то в кіно, чи в реальності: втраченої родини, неможливості повернути чи з’єднати те, що розбите, розбитих мрій чи очікувань, простостота і чесність тощо. Таких елементів безліч – вони, мов пазли, складають в одну картину весь фільм, наприкінці якого, стає несказанно гірко. Особливо від того, що багато батьків зараз на фронті чи в окупації. Сльози крізь сміх чи сміх крізь сльози – ось він який, Антоніо Лукіч і його “Люксембург, Люксембург”.
Читайте також: Фільм Антоніо Лукіча «Люксембург, Люксембург» бурхливо зустріли на Венеційському кінофестивалі
Читайте також: Посттравматична історія про надію: рецензія на фільм “Бачення метелика”
