“Ренфілд” – це історія про токсичні стосунки Графа Дракули (Ніколас Кейдж) та його фамільяра – Ренфілда (Ніколас Голт). Дії відбуваються у Новому Орлеані, у наш час. Ідея фільму належить Роберту Кіркману, автору серії коміксів “Ходячі мерці”. Над сценарієм працював Раян Рідлі, режисером картини виступив Кріс Маккей, що раніше створив “Лего про Бетмена”.
За вже більш як 100 років свого кіношного існування, класичний образ готичного принца перетворюється на анахронізм, який потребує переосмислення. Від мовчазного та лякаючого “Носферату”, Дракула ставав частиною класичного циклу жахів від Hammer studio, що затвердив його у міфі про багатого та вишуканого аристократа.
Читайте також: “Не твоя вина – шо ти батька свого син”: Рецензія на фільм “Люксембург, Люксембург” Антоніо Лукіча
Параллельно шли експлуатаційні комедії типу “Блакули” (1972), традиційні хорори та комедійні фільми. У 2000-х вампіри щільно заповнюють екрани: з’являється “Баффі – переможниця вампірів”, “Блейд”, “Ван Хелсінг” – історії, де Дракула не є головним героєм, але основним натхненником так точно. Образи змінюються, вампіри кочують із жанру у жанр – від підліткових мелодрам до дитячих мультфільмів.
“Ренфілд” продовжує цей шлях переосмислення та дарує нам нового персонажа, що сильно застряг у минулому та неспроможний адаптуватись до сучасності. Персонаж Кейджа “погано зістарився” не тільки зовнішньо, хоч гротескні майже хелловінські костюми сильно контрастують з луками містян. Дракула тут – гидкий нарцисичний дід, що прагне світової влади. Звучить доволі знайомо та зрозуміло кожному українському глядачу, чи не так?
Читайте також: Посттравматична історія про надію: рецензія на фільм “Бачення метелика”
Дракула тут не знає слова “газлайтинг” чи “аб’юз”, на відміну від Ренфілда, який щотижня відвідує психологічні групи підтримки. Ієрархія “володар-фамільяр” жваво обігрується через призму созалежних стосунків, на чому будується основний конфлікт картини. Кейдж, що мріяв про роль Дракули органічно у неї вписується. Виглядає так, ніби кращого образу для нього не існує. Ніколас Голт швидко “вирулює” бойові сцени та повертається до свого міфу про вічно молодого хлопчика із щенячими очима. За їх взаєминами цікаво спостерігати, досліджуючи механізми психологічного впливу однієї “вічності” на іншу.
Сюжетна арка чесної поліцейської, Ребекки Квінсі (Аквафіна), що намагається притягнути до відповідальності Тедді Лобо (Бен Шварц) – місцевого нарко короля, рухає сюжет, але зміщує фокус з основного конфлікту, якому не вистачило чи то глибини, чи екранного часу. Історія про корупцію, помсту, стосунки батьків та дітей ніби лягає на основну концепцію, але виглядає не так цікаво.
Читайте також: Як працював маркетинг у 80-х: огляд фільму “Ейр” з Меттом Деймоном і Беном Аффлеком
Технічно “Ренфілд” виглядає яскраво та виважено: контрастні кольорові рішення, пропрацьовані локації, динамічні бойові сцени з літрами крові та горами тіл “поганих хлопців”. Від жартів іноді темніє в очах, а перенесення столітнього монстра у контекст сучасності не може не нагадати “Що ми робимо у тінях” Тайки Вайтіті.
Картина говорить простою мовою про важливі питання, переосмислюючи старі та знайомі всім образи. “Ренфілд” дає відповідь на питання: “як врятуватись від абюзера?” – піти, звернутись до поліції або закатати його у бетон.
Читайте також: Game Over чи не зовсім? Рецензія на мультфільм “Брати Супер Маріо в кіно”
