Життя у період 90-х років стало окремим ідейним напрямом серед сучасних українських режисерів. Від драм дорослішання «Ти мене любиш?» Тоні Ноябрьової та «Назавжди-назавджи» Ані Бурячкової до кримінальної історії про «Носорога» Олега Сєнцова, та синтетичної, сюрреалістичної стрічки Марисі Нікітюк «Коли падають дерева», яка балансує між цими субжанрами. Філіп Сотниченко створює «Ля Палісіаду» та вводить в історію модерного українського кіно нову категорію — «пострадянський нуар».
Світова прем’єра фільму відбулась 29 січня 2023 року на 52-му Роттердамському міжнародному кінофестивалі. Там картина отримала нагороду від Міжнародної федерації кінопреси FIPRESCI. Національна премʼєра відбулась 12 жовтня 2023 року на «Київському тижні критики». Також стрічку визнано «Найкращим повнометражним ігровим фільмом» за версією національної премії кінокритиків «Кіноколо».
Двох міліціонерів направлено у відрядження до Ужгорода. Вбито їхнього колегу, тож судмедексперт Олександр Будніков (Андрій Журба) та майор міліції Ільгар Сабітов (Новруз Хікмет) починають розслідування. Образи героїв балансують за класикою тандемів із бадді-мувіс. Ільгар діяльніший під час затримань, займає більшість передніх планів розслідувальної хроніки. Олександр губиться на фоні та багато мовчить. Якщо перший — рука закону, то другий — його експертний висновок із мовною надлишковістю. На дворі 1996 рік, протокол №6 Європейської конвенції з прав людини ще не підписано, тож смертна кара досі існує.
Ільгар і Саша, крім незакритої справи мають родинні проблеми, довго не бачать власних дітей та недолуго намагаються скоротити цю дистанцію. У цей складний період обидва закохуютья у вдову вбитого товариша, але ніби не мають достатньо часу, простору чи лексикону, щоб ці почуття висловити.
Більшу частину хронометражу оператор Володимир Усик фільмує на камеру формату miniDV 1996-го року. Це створює не тільки відповідний настрій, а й відчуття причетності у ролі третього діяча, який документує події чи то на згадку, чи то для звітності. Стилізація під касетну відеохроніку дає певну кількість свободи для гри із ракурсами, планами та візуальним гумором. Відчувається візуальний вплив Ганеке через його телевізійні екрани та закадрове насильство й Сан-су — у зумуванні та грою із хронологією.
Сотніченко ламає структуру оповіді. Про це він заявляє розпочавши історію з її завершення, щоб та вийшла менш моралізаторською. Картина видається безсистемною та плутаною, як хід справи та її остаточне закриття. Процес розслідування, що каталізував оповідь — губиться між діалогів, розв’язання побутових питань та сімейних конфліктів. Здається, що кожна репліка — це нова причина швидше «згорнутись» та повернутись додому. «Ля Палісіаду» варто дивитись увімкнувши увагу на повну, але й у цьому випадку захочеться піти на ще один сеанс.
Режисер працює з історією максимально відсторонено, це кіно не про персональний досвід та рефлексію певного життєвого періоду. «Ля Палісіада», імовірніше, цікаве дослідження темної плями у новій історії України через випадок в одній вже реформованій установі. Водночас це роздум про циклічність насильства без каяття та його наслідки, що наздоганяють крізь покоління.
«Ля Палісіада» — це пострадянський неонуар, детектив навиворіт, мок’юментарі про слідчі експерименти, сімейна драма, сатирична комедія або найяскравіший кінодосвід прийдешнього року. Це складний та оригінальний повнометражний дебют, сповнений німими свідченнями й фальсифікаціями, неочікуваним саундтреком, що засідає на підкорці, цинічними жартами та фаталізмом. У прокаті з 11 січня 2024.
Читайте також: Драма дорослішання, пошук батьківської фігури та українські 90-ті. Рецензія на фільм “Я і Фелікс”.
