Фільм «Назавджи-Назавжди» став повнометражним дебютом української кліпмейкерки Анна Бурячкової, яка раніше створювала відео для Океану Ельзи, Другої ріки, ONUKA та СТАСІК. Світова прем‘єра картини відбулась на 80-му Венеціанському кінофестивалі у програмі «Orizzonti Extra», національна — на 7-му Київському тижні критики.
Драма дорослішання розповідає про Тоню (Аліна Чебан), 15-річну дівчину, що переходить у школу в новому районі. Там вона знаходить ексцентричну подружку Лєру (неперевершена Єлизавета Цілик), яка знайомить героїню зі своїм братом Санею (Артур Алієв). Журік (Захар Шадрін), друг Сані — перший, кого Тоня зустрічає на порозі школи: спочатку він нахабно залицяється, а потім рятує дівчину від запізнення на перший урок. Нове життя героїні наповнюється тусовками зафіксованими на цифрову камеру, чергою фундаментальних виборів і любовними пригодами.
Читайте також: Українського актора вперше в історії висунули на номінацію премії «Еммі».
Паралельно Тоню переслідує колишній. На тоді ще не проартикульоване явище сталкінгу звертає увагу тільки її молодша сестра, яка кожен раз важко видихає та заспокоює її в обіймах. Кримінальна складова історії отримує завершення тільки через те, що жертвою переслідувань стає Лєра. Головна героїня отримує захист внаслідок, а не завдяки.
Образи хлопців контрастують: Журік, який видається місцевим поганцем та на початку носить прізвисько Зек, виявляється чуттєвим та складним, має впливових батьків. Саня — мовчазний та брутальний, з постійно вільною хатою. Лінія цього конфлікту насправді видається найслабшою, хоч і займає багацько часу. Тоня каже, що любить обох, але чи має вона якість об’єктивні причини звернути увагу на Саню під час її ніжного роману із Журіком? Той факт, що він завжди спить із дівчатами друга, чи те, що Тоня прагне «встрягати» в екстремальні, нездорові стосунки?
Можливо те, що любов тут прирівнюється до відчуття приналежності? А приналежність гарантує виживання. Тоня зберігає сильну, але небезпечну позицію, ховаючись в обіймах декількох партнерів. Ми можемо тільки здогадуватись.
Операторською роботою займалась Лєна Чеховська. Багато уваги приділяється зображенню химерних архітектурних форм, які звели на початку 60-х, продовжували заселяти у 90-х та орендують донині. Можливо через це було важко уникнути пластикових рам та інших ознак сучасності. Міські ландшафти досліджуються у профіль та анфас, вони заповнюють простір своєю одноманітністю та обрамлюють цю короткочасну історію, якщо не рамками вічності, то тривалості.
Внутрішній злам героїні підкреслюється постійним чергуванням холодних та теплих відтінків у кожній зі сцен. Це кольорове рішення натякає на неминучість вибору, навіть якщо зараз це можливо відтерміновувати. Кіно насичене візуальними метафорами, рваним монтажем із нетрів спогадів та музичними ритмами.
У Бурячкової не забрати її кліпмейкерськерське бачення, тому деякі сцени вибиваються із загального полотна своєю постановочністю. Музичний супровід сповнений ранніх «Скрябіна» та «Океану Ельзи», автори знайшли такі перлини як пісня запорізького гурту «Смогові комахи» під назвою «Бульбулятор».
«Назавжди-назавжди» дарує українському кінематографу нові талановиті та професійні обличчя. Саме взаємодія акторів та підхід до роботи на майданчику дозволив створити таку ніжну та інтимну історію. Тілесність тут має різні прояви: від сексуальних сцен під білими простирадлами до побиттів, що залишаються шрамами на ребрах — у кожному з випадків переконливо та відверто.
Лінія пошуку себе та власних кордонів перегукується із відсутністю прикладу, моделі поведінки та відчуттям самоцінності. Підлітки тут є вимушеними дорослими, що не мали іншого вибору. Батьки героїні існують як NPC, які періодично наповнюють кухню звуками сварки та «на автоматі» передають телефонні повідомлення від переслідувачів. Вони зосереджені на тому, щоб закрити основні фізичні потреби своєї родини, але ресурсу та знань на те, щоб стати психологічною опорою їм бракує.
Читайте також: Симфонія нетерпимості. Рецензія на фільм «Хліб і сіль»
Це кіно від і для підлітків 90-х, які були змушені губитись у бетонних кварталах, дорослішати без функціональних рольових моделей та мріяти без окреслених орієнтирів. У «Назавжди-назавжди» відчувається багато особистого, Бурячкова дарує цікавий погляд на події, які вже осмислювались новим поколінням українських режисерів. Стрічка є яскравим дебютом із власною цікавою інтонацією, виваженою технічна складовою, яка зрезонує тим, хто ходив до школи із пакетами та плакав під Ірину Білик. А також тим, хто про це тільки чув від ностальгуючих дорослих.
Читайте також: Залишатись людиною, поки руйнується світ: рецензія на фільм “20 днів у Маріуполі”
