Як Шаламе зіграв зірку з українським корінням – рецензія на фільм “Боб Ділан: Цілковитий незнайомець”

У прокат вийшов байопік “Боб Ділан: Цілковитий незнайомець” (A Complete Unknown) з Тімоті Шаламе в головній ролі, якій зірка “Дюни” віддала пʼять років свого життя. Чому цей фільм не можна пропустити, розповідає ПроШоКіно.

Коли у 2016 році американському музиканту-легенді Бобу Ділану вручили Нобелевську премію “За створення нових поетичних висловів у американській пісенній традиції”, для багатьох людей це стало приводом послухати цього харизматичного дядька, який майстерно кладе свої вірші на гітарний акомпанемент та ще підігрує собі на губній гармошці. Примітно, що Ділан тоді відмовився їхати на церемонію, за що академіки назвали його “пихатим”, а Леонард Коен, друг Ділана, сказав на це все, що “жодна премія не обов’язкова для визнання впливу на сучасну музику такого альбому як Highway 61 Revisited” (шостий студійний альбом БД, 1965 рік, – Авт.).

Коріння цієї історії лежить у витоках кар’єри Ділана, коли 19-річний музикант з Міннесоти у 1961 році приїхав підкорювати Нью-Йорк. До речі, бабця та дід Боба по батьківській лінії родом з Одеси, так що “знай наших!”. Але на початку 60-х світ ще не знав цього до нестями впертого хлопця, якому судилося стати одною з найвпливовіших постатей у поп-музиці і одним з комерційно найуспішніших в світі артистів. Навіть музиканти The Beatles заслухали альбом The Freewheelin’ Bob Dylan (1963) до дірок, визнавши його “неймовірно оригінальними та дивовижними”, тож Ділан своєю творчістю вплинув навіть на легендарну четвірку.

Саме з моменту прибуття героя у Нью-Йорк і починається фільм “Боб Ділан: Цілковитий незнайомець”. Музикант зображений в цій історії від моменту, коли він стає зіркою американської фолк-сцени – в нас цей жанр називають “співаною поезією” – до того моменту, коли він наважується на експерименти з електричною музикою в ті роки ще нечуваною публікою і тому абсолютно неприйнятною.

Ці експерименти музиканта вилилось у його скандальний виступ на Ньюпортскому фолк-фестивалі у 1965 році, на якому шанувальники Ділана – а він на той час вже був кумиром тисяч людей – не зрозумівши скреготу електрогітар на сцені, закидали Боба та його групу сміттям. Ох і класні ж часи були, скажу я вам. Люди обожнювали співи під акустичну гітару, були романтичними та спокійними. Але то були перші кроки рок-музики на сцені і цей впевнений хід вже ніхто не міг зупинити. Подія увійшла в історію, а Боб Ділан, який і до цього концерту вважався “голосом покоління”, завоював більше прихильників ніж загубив.

Саме про цей перехід легендарного автора-виконавця від фолка до рок-музики Елайджі Уолд написав книгу “Dylan Goes Electric”, яка і стала основою для сценарію “Ідеального незнайомця”. Кермував кінопроектом досвідчений режисер Джеймс Менголд (“Логан”, “Ford проти Ferrari”), який зняв до цього біографічний фільм про кантрі-зірку Джонні Кеша “Walk The Line”. Це, до речі, пояснює чому у фільмі образ Кеша – його грає Бойд Холбрук (“Нарко”) – такий виразний і в якійсь мірі доленосний для молодого Ділана. Саме Джонні Кеш у фільм заохочує Боба кинути виклик власним прихильникам і наробити безладу у мистецтві. А з іншого боку культовий для фолк-музики співак Піт Сігер, який власне і ввів Ділана в коло традиційних музикантів, призиває його зберігати вірність традиціям, але “голос покоління” не хоче слухати свого друга та наставника. І цей конфлікт стає основним у картині.

Роль Піта Сігера філігранно грає Едвард Нортон (“Бійцівський клуб”), який в останню хвилину вихопив роль з рук Бенедикта Камбербетча і, здається, на щастя для проекту, й на своє – Нортон отримав номінацію на “Оскар”! Упродовж всього фільму неможливо відігнати відчуття, що Нортон переграє всіх, навіть Шаламе. І ця вірність його персонажа традиційній музиці, як релігії, викликає повагу.

Ну, а щодо зірки “Дюни” Тімоті Шаламе, то за цю роль йому пророкують “Оскар”, а сам він за час зйомок настільки пройнявся творчістю Ділана, що з якогось моменту почав називати себе “відданим учнем у церкві Боба”. Шаламе в ролі Ділана дуже достовірний. На початку він здається трохи невпевненим, такий ефект мабуть дає процес звикання глядача до споглядання кінозірки в ролі легенди музики. Але з ходом розповіді актор стає все більш органічним. Те саме можна сказати і про його виконання пісень, помітно, що актор багато часу віддав тому, щоб бути переконливим як співак та гітарист. Він навіть довгі нігті на правій руці відростив, такі дуже “гітарні”. Сам актор розповідав, що працював над роллю з тією ж командою репетиторів, яка готувала актора Остіна Батлера для його ролі у фільмі “Елвіс”.

“Мені довелося на межі готуватися до ролі, доводити себе до крайнощів. Я повинен був переконатися, що вичавив із себе все можливе”, – сказав про цю роль сам Тімоті.

При цьому Шаламе грає у фільмі не зірку, а людину, дуже закриту, абсолютно некомфортну, але до біса талановиту. Але треба зазначити, що некомфортний геній Ділан у фільмі переміг Шаламе, саме він в цій історії зірка, а актор лише виконавець ролі. Навіть у Остіна Батлера з Преслі було легше, а тут повне поглинання.

Ще трішечки про жінок Ділана. Фільм заглиблюється в особисті стосунки молодого музиканта одночасно з двома жінками. Студентка та активістка Сільві Руссо (Ель Феннінг) – це для Ділана перше серйозне кохання і тил, зірка фолк-сцени Джоан Баез (Моніка Барбаро) – це секс, але більш за це – карʼєра. Щодо Феннінг, то її образ не дуже впевнений, в грі зірки немає любові, лише терпіння. А ось протистояння Ділана та Баез – це електричні розряди. Моніка Барбаро грає неперевершено і буквально вкарбовує свій образ в памʼять глядачів. Тож не дивно, що Моніку номінували на Оскар як найкращу актрису другого плану.

“Боб Ділан: Цілковитий незнайомець” – дуже гарне кіно, яке піднімається набагато вище просто собі байопіка, як жанра. Це перш за все аналіз таланту та слави. З талантом важко, бо він весь час потребує руху уперед. Як Боб Ділан стільки десятирічч витримує той стан, коли слова рвуться з тебе і одразу підхоплюється мільйонами, хто знає. Певною мірою – це тягар, і фільм про це. А ще він прекрасно передає дух епохи Америки 60-х і розповідає новим поколінням про таке явище в музиці, як американський національний пісенний фольклор та про всіх тих людей з акустичними гітарами, на яких молилися мільйони. І дуже хочеться, щоб колись про українську співану поезію, в якій є багато культових постатей, теж зняли фільм.

Читайте також: Чи спіймає байопік на “мавпячий гачок” глядача – рецензія на фільм “Роббі Вільямс: Better Man”