24 вересня у прокат виходить добірка кращих короткометражних фільмів від Довженко-Центру «Українська нова хвиля. На зближення». Цього року у фокусі — фільми молодих українських режисерів, що досліджують тему близькості у повоєнній реальності. У добірці — фаворити глядацьких симпатій українських кінофестивалів, монтажне документальне кіно, експериментальна анімація, камерні драми та комедійне мок’юментарі.
ПроШоКіно поговорив із трьома режисерами фільмів альманаху — Єлизаветою Топтигіною, Олександром Миронюком та Лізою Ігнатьєвою — про їхні стрічки, творчі плани та натхнення.
«Комендантська година», реж. Єлизавета Топтигіна
За сюжетом, у ході експедиції молода фотографиня неправильно розрахувала час і тепер не може зловити попутку до міста. На зупинці вона зустрічає хлопця, який святкує свій день народження. Незнайомці вимушені разом перечекати ніч у придорожньому готелі, адже наближається комендантська година.
Міжнародна прем’єра фільму відбулась в основному конкурсі Сараєвського кінофестивалю. Після перемоги у глядацькому голосуванні на фестивалі Wiz-Art фільм отримав номінацію ESFAA 2026/2027 — ініціативи, що об’єднує 10 найкращих короткометражних фільмів, обраних глядачами провідних кінофестивалів. Зараз стрічка вирушила у тур фестивалями Європи, зокрема такими як Clermont-Ferrand International Short Film Festival, Tampere Film Festival, Curtas Vila do Conde International Film Festival, Interfilm – International Short Film Festival Berlin та інші.
Ми запитали Лізу про створення цього фільму і що її на це надихнуло.
— Загалом це могла б бути невимушена комедія на знайому тему: чоловік і жінка опиняються разом через збіг обставин. Але мені було цікаво осмислити, що відбувається з нашою близькістю під час війни і як реальність змушує нас жити всупереч. А час починає важити набагато більше, ніж раніше. Вийшов портрет однієї ночі, коли двоє людей зустрілись напередодні комендантської години, щоб нарешті пізнати самих себе.
«Комендантська година» була моїм дипломним проєктом в університеті Карпенка-Карого, зробленим за кілька місяців на крилах великого ентузіазму. Тому зараз, коли фільм показують на європейських кінофестивалях, усіх дивує, як ми зробили його так швидко. Варто додати, що й оператор фільму змінився за тиждень до зйомок. Тож мої спогади про створення цього фільму — багато запитань «як?».
Головним викликом під час розробки сценарію стало питання: як ми отримаємо дозволи на нічні знімання на натурі, ще й під час обстрілів. Моя продюсерка тоді впевнено сказала: «Ти допиши. Інше ми якось вигадаємо».
Історія частково натхненна моїм особистим досвідом. Я теж маю багато пригод завдяки своїй камері, а деякі сцени у фільмі взяті з життя з точністю до абсурду. Але найбільшим поштовхом під час створення фільму, як не дивно, став етап власного вигорання, коли ти геть не концентруєшся на чомусь світлому. Тоді я почала шукати відповіді: чи буде колись цей примарний промінь майбутнього, оце щасливе «завтра».
У такі періоди просто хочеться, щоб випадкова людина на зупинці підійшла до тебе і «вправила» голову на місце.
— Над чим працюєш зараз?
— Я багато пишу, намагаюсь пережити втрату близької людини. Тому зараз почала працювати над проєктом про пам’ять. Думаю, це буде хороший докуфікшн. Мені цікаво попрацювати з цією формою: на межі документального та ігрового, з не зовсім конвенційною побудовою історії.
— Які фільми для тебе знакові?
— Із сучасного я одразу подумала про «Гамнета» Хлої Чжао. Цей фільм зміг розібрати мене на шматочки, а потім зцілити. Захоплююсь тим, як вправно вона це робить. І думаю, «Химера» Аліче Рорвахер також не пройшла безслідно. Часто повертаюсь до неї — дуже точно потрапляє в усі частини мого тіла.
Але, звісно, коли ми говоримо про знакове, я повертатимусь до робіт Кіри Муратової, Кшиштофа Кесльовського, Віма Вендерса, Джима Джармуша. Це ті автори, до яких мені складно ставитися просто як до «улюблених». Ти повертаєшся до них через роки, і знову вишукуєш, і знов знаходиш щось приховане.
Для мене надважливим став «Астенічний синдром» Кіри Муратової. Вона генійка, яка вміє контролювати божевілля власних унікальних персонажів — і наше, по той бік екрана.
«Природний баланс», реж. Олександр Миронюк
Молодий режисер-документаліст у пошуках персонажа для свого фільму про самотність натрапляє на звичайного діда, і лише в процесі зйомок та зближення з незнайомцем розуміє, про кого насправді знімає цей фільм.
Українська прем’єра фільму відбулась на кінофестивалі «Миколайчук OPEN» у 2026 році, де «Природний баланс» отримав приз глядацьких симпатій.
— Приводом зробити цей фільм став звичайний reels, де хлопець просто йшов за дідусем певну кількість метрів і знімав його ззаду. У той момент я активно знімав власні документальні фільми, тож це дало ідею: «а що якщо документаліст-аматор захоче зняти фільм про звичайного київського дідуся, виправдовуючи це високою мистецькою метою?».
— Над чим працюєш зараз?
— Зараз я працюю над двома новими короткометражними фільмами в постпродакшені. Ігровий «Секонд-Хенд» — абсурдистський неонуар про діалог та реабілітацію ветеранів у суспільстві. І документальний «Жмеринка Інфо» — архівний фільм про зміну громадської думки крізь призму регіонального телебачення. Окрім цих двох, працюю над сценарієм і пошуком фінансування нового короткого ігрового фільму.
— Які фільми для тебе знакові?
— На 100% уся фільмографія Мартіна Мак-Дони, особливо «Банші Інішерина» — багато вчився в нього любові до всіх неоднозначних персонажів і людей. Також знаковим, зокрема для «Природного балансу», міг би назвати документальний фільм «KIX» — його перегляд дав розуміння того, як має поводитися документальна камера в нашому фільмі.
Із українських назвав би знаковим для мене «Божественні» Романа Бордуна. Там багато про різні переконання людей, які я теж дуже люблю чути на вулиці від незнайомців і додавати у власні фільми.
«Тепер усе», реж. Ліза Ігнатьєва
Рідні люди й рідні місця, кам’яні вишиванки будинків і абрикоси вздовж вулиць, ГЕС, яку будував дідусь, і дахи з яскравої рудої черепиці — дитячі спогади про Нову Каховку барвисті й теплі, як щедре південне літо. Але коли в місто приходить війна, таким воно залишиться хіба що у твоїй пам’яті.
Ліза розповідає, що Нова Каховка завжди була для неї дуже теплим спогадом про інше, просте, безпечне життя: туди вона щоліта приїздила зі своєю сім’єю. Зараз це місто стало живою метафорою довоєнного минулого: місцем, яке вже не повернеш і куди вже не повернешся. Дуже важливо мати й берегти свій душевний прихисток, особливо коли з кожним роком тривог та небезпек стає все більше. Тому мені було так важливо хоч ненадовго подумки повернутись туди, де завжди літо і зранку тихо співають горлиці.
— Над чим працюєш зараз?
— У мене є два проєкти, якими я б хотіла зайнятися. Перший — документальний: колись ми з моїми однокласниками записували своєрідне інтерв’ю про те, якими ми хочемо бути, чим займатися, коли подорослішаємо. Ми відповідали на ці питання, будучи дітьми, потім підлітками, і гадки не мали, що скоро ті часи називатимуть «мирним життям». Наш випуск зі школи припав на 2022 рік. Звісно, коли б війна не скінчилась, вона осмислюватиметься ще багато років по тому, але мені хотілося б розказати, як вона змінила все в житті моїх однолітків.
Другий проєкт — зовсім інший: це сценарій ігрового фільму-мюзиклу про стосунки між сестрами. Думаю, багато сценаристів і режисерів створюють кіно про своїх рідних замість того, щоб поговорити з ними віч-на-віч.
— Які фільми для тебе знакові?
— Мені цікаві фільми, побудовані на деталях, фільми про людей та їхні почуття. Можливо, комусь це може здатися навіть нудним, але мені імпонує думка Катерини Горностай про те, що найважливіший — чуттєвий досвід: і героїв, і глядача, і автора. Напевно, особисто для мене уособленням цього є трилогія Кшиштофа Кесльовського «Три кольори».
