Під час міжнародної програми 14-го ОМКФ показали документальний фільм білоруських режисерів — «Батьківщина». Історія про протести у Білорусі 2020-го року та роздум про корні явища «дєдовщіни» бідо створено у співпраці України, Швеції та Норвегії.
Ганна Бадзяка і Олександр Міхалковіч — білоруські режисери, що знаходяться в опозиції до білоруської і, відповідно, російської влади. Ідея картини виросла з листування часів строкової служби Олександра з матір’ю. У текстах він скаржиться на умови проживання, ставлення до «салаг» та культуру насильства, а згодом досліджує природу влади та помічає, що чим більше він принижує новачків, тим сильнішим себе відчуває. Речення, натхненні листами режисера монотонно лунають продовж всього фільму, підігрують цій абсолютно безнадійній атмосфері та створюють нові контексти.
Оповісти про «дєдовщіну» мали дві сюжетні арки, які згодом потрапили у м’ясорубку масштабних історичних подій і трансформувались. Перша з них — історія Світлани Коржич, матері вбитого строковика, яка намагається досягти правосуддя. Завдяки їй та іншим жінкам, нам демонструють масштабність проблеми насильства в армії. Справа 21-річного Олександра Коржича, якого було знайдено повішеним у воєнній частині отримала широкий розголос ще у 2017 році. Співрежисерка фільму зазначає, що: «цей вчинок [справа Коржича і її подальший розвиток] надихнув багатьох і передбачив події у Білорусі».
Друга сюжетна лінія стосується компанії друзів, одного з яких призивають в армію. Буденність хлопців фіксується серією розмов, тусовок чи прогулянок містом. Стосунки між камерою та героями довірливі, а їх органічність і щирість іноді наштвохують на думку про постановність історії. Насправді ж хлопці жили своїм життям, просто із мікрофонами та під наглядом камери.
Читайте також: Український «День Незалежності». Рецензія на фільм
Микита ось-ось має піти в армію, і відчуває себе дуже розгублено: з одного боку — друзі, що намагаються відкосити, з іншого — батьки, що кажуть «перетерпиш». Його служба припадає на масові протести проти режима Лукашенка, де призовників відпавляють на розгін протестів. Він відмовляється їхати та залишається в казармі, в той час, як його однолітків в’яжуть на вулицях. Напевно, найцікавіше у цьому кіно спостерігати за 2 речами: поглядом молоді на революційні події та хронікою протестів 2020 року. Здається, що роки тоталітарного полону зовсім позбавили їх голосу, а м‘яз революції став рудиментом: «зміни будуть колись: може завтра, а може через рік». Між роллю призовника та громадянина Білорусі тут стоїть символічний знак дорівнює. Адже ні той, ні той — не має прав та має коритись.
До білорусів можна ставитись по-різному, під час перегляду українського глядача може огорнути хвиля світоглядних непорозумінь та проблем, що залишились давно у минулому. Це кіно — спроба зрозуміти наслідки кожного колективного вибору, та есей на тему, як спробувати цих наслідків уникнути.
Читайте також: Рефлексія воєнного життя. Рецензія на фільм «Відблиск»
Батьківщина тут — це дійсно motherland — країна, де володарює фігура валикого патріарха, що поглинає власних синів, залишаючи матерів на нехрещених могилах серед листів без відповіді до всіх владних структур. Це кіно про революцію, яка не перемогла, вирок, який неможливо оскаржити та окупацію, що продовжується.
Читайте також: Рецензія на фільм “Хто ти, Філіпе?”: дилема того, хто вижив
