Документальний фільм Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі», який показали на фестивалі Миколайчук OPEN, розповідає про перші дні російського наступу та початок окупації міста. 24 лютого 2022 року, режисер разом із фотографом Євгеном Малолєткою та журналісткою Василісою Івасенко зустріли повномасштабне вторгнення у Маріуполі. Медійники залишились єдиними представниками преси у місті та документували кожен день до евакуації.
Команда Associated press отримала Пулітцерівську премію за служіння суспільству: «за роботу Мстислава Чернова, Євгена Малолєтки, Василіси Степаненко та Лорі Гіннант, відважні репортажі з обложеного Маріуполя, які засвідчили вбивства цивільних осіб під час російського вторгнення в Україну». Прем’єра стрічки відбулась у конкурсній програмі «Світове документальне кіно» на Sundance. Там «20 днів у Маріуполі» отримав Приз глядацьких симпатій.
Перші години повномасштабного вторгнення журналісти зустріли у Маріуполі, закадровим голосом режисер зазначає: «Якось мені казали: війни не починаються з вибухів. Їм передує тиша». Останні години тиші у місті нависають тривожним очікуванням і від цього відкритого саспенсу стає боляче вже на перших хвилинах.
Читайте також: Драма дорослішання, пошук батьківської фігури та українські 90-ті. Рецензія на фільм “Я і Фелікс”
Мстислав Чернов фіксує стан людей, їх реакції: панічний страх, гнів, розгубленість та істеричний плач. Він розповідає історії людей, питає їх імена та намагається допомогти, не втрачаючи документалістської об‘єктивності.
Мозаїку з історій вийшло скласти завдяки постійному пересуванню містом: Чернов зазвичай працює з мінімальною кількістю техніки. Це дозволяє бути мобільним і реагувати «на місцевості». Багато кадрів знято з вікон Маріупольської обласної лікарні N 2 — символічної фортеці та оглядової вежі, де медики цілодобово зашивали, витягали уламки, фіксували час смерті, а репортери — писали історії звірст російської армії.
Ставлення до журналістів поступово змінюється: спочатку їх гонять, називають «проститутками» або не звертають увагу на їх присутність. В моменти, коли відчай росте, камера стає не тільки об’єктивним свідком, а й зброєю у боротьбі за правду. Лікарі, що реанімують поранених дітей паралельно закликають знімати. Щоб світ це побачив, щоб про цей злочин не зійшов з рук, щоб ця смерть була не даремною.
Читайте також: Український «День Незалежності». Рецензія на фільм
У фільмі зображено різні прояви людської природи: епізоди мародерства, конфліктів через інфомаційну блокаду на тему «хто обстрілює місто», спроби поліцейських заспокоїти населення, військових, що роздають цивільним воду: кожен з них засвідчує, що війна — це рентген, який підсвічує в людях позитивні та негативні риси. Режисер у своїх інтерв’ю зазначає, що кіно однаково сповнене як страхом, так і надією, бо яких страждань не зазнавали б люди в оточеннні, вони гуртувались, допомагали один одному, та рятували життя.
Під час перегляду відчуваєш себе у пастці: прожити ще один день у цьому хаосі неможливо. Але іншого виходу немає. Кіно, не зважаючи на свій ритм, дає видихнути, а точніше — змінити фокус. Так, як у перші дні війни: всі тікали від реальності у новинні стрічки. Туди, де жила ілюзія контролю, бо чим більше ти знаєш, тим сильніше ти (ніби-то) захищений.
Читайте також: Що таке Батьківщина для білорусів – рецензія на фільм
Поки на екрані транслюються епізоди із новин про події у місті, репортери шукають зв’язок та ховаються від авіанальотів. Поки увага світу прикута до Маріуполя, місцеві намагаються вижити у підвалах, чекають на порятунок під завалами та ховають своїх сусідів. Поки містом шириться війна — Чернов продовжує документувати події. Це кіно — маніфест свободи інформації та її розповсюдження, документальна історія апокаліпсису, що стався у сусідній області. Страшне, правдиве кіно, що розбиває серце, змушує плакати, ненавидіти, любити та розуміти.
«20 днів у Маріуполі» — це історія про нового знайомого, який зміг залишити місто на 40 день окупації чи про доньку шкільних друзів, яку вбило уламками. Людей, які змоги залишити своє минуле за межами міста та виїхати. Людей, що залишились вдома і продовжують жити у надскладних умовах. Людей, з якими трапилась війна. Стрічка про тисячі загублених та назавжди втрачених доль, що залишає на самоті з думками про наступні 66 днів блокади та понад 1,5 роки окупації. Це таймлапс смерті міста Марії інтервалом у майже 3 тижні, який дивитись важко, страшно, але необхідно, адже ця хроніка має жити у знак пам’яті та шани.
Прокат продовжено до 13 вересня, шукайте у кінотеатрах свого міста.
Читайте також: Симфонія нетирпимості. Рецензія на фільм «Хліб і сіль»
