Відомий український режисер, продюсер, артдиректор, аніматор, ілюстратор, дизайнер з більш ніж 25-річним досвідом Олег Маламуж цьогоріч увійшов в склад жюрі українського конкурсу 10-го Міжнародного фестиваля актуальної анімації та медіамистецтва LINOLEUM.
У 2018 він зрежисував повнометражний 3D фільм “Викрадена принцеса”, а у 2023 році у світ вийшов наступний проєкт – “Мавка. Лісова пісня”, де Маламуж виступив співрежисером. ПроШоКіно поговорили з Олегом про “Мавку”, українську анімацію та її майбутнє, про навчання тощо.
Як успіх «Мавки» змінив українську анімацію?
Ми зробили великий крок вперед. Кількість переглядів, куплених квитків, інформаційних статей з кожним релізом «Маdки» у різних країнах є більшими за попередні анімаційні проєкти створені Україною. Ми розширили список країн, куди потрапила українська анімація. Якщо на «Викраденій принцесі: Руслан і Людмила» їх було близько 50, то зараз — понад 160. Це можливість показати, які пісні ми співаємо, які цінності розділяємо та про що хочемо розповісти. Цей проєкт дивляться як дорослі, так і діти. Тому ми експортуємо українську культуру одразу на декілька поколінь. Це теж дуже важливо, тому що діти будуть виростати з розумінням, що є Україна і вона має власні цікаві історії. І в Україні, і в світі розвивається напрямок ліцензування проєкту. Італійське видавництво, наприклад, придбало ліцензію і випустило книжку «Мавка. Лісова пісня». Це означає додавання мерча в оселі наших глядачів, які зацікавились проєктом. Тобто вони будуть навіть у фізичній формі доповнювати свій простір частинкою української культури.
«Мавка» досі у світовому прокаті, зараз — у великій кількості країн Латинської Америки. До цього фільм показали у країнах Балтії, Східній та Західній Європі. Як міжнародна публіка реагує на українську анімацію?
Мені дуже сподобалось те, що ми мали дуже гарні відгуки у Франції. Тому що для мене – це країна номер один з анімації в Європі. Я добре розуміюсь на французькій анімації та знаю, який це величезний ринок. І коли я розумію, що французам подобається, це для мене великий респект. Тому що це — найвимогливіша аудиторія, які навчена дивитися як комерційне, розраховане на широку авдиторію, так і фестивальне кіно.
У Франції створена культура перегляду анімації в різному віці: мої знайомі віком за 50 років, пам’ятають, коли вони ходили на анімаційні фестивалі в дитинстві. Бокс-офіс майже зрівнявся з українським, що, в принципі, там у нас є рекордом. Це дуже гарний показник для студій з України, не з Америки, з невеликими бюджетами та маркетингом. У нас були побоювання з того, що бюджет буде дуже складно окупатися. Наразі прокат йде прекрасно, ми ще не зайшли в Індію, але для цього є всі шанси. І, складніше, але можливо — в Китай. Це величезні аудиторії по півтора мільярда глядачів кожна, і це може принести просто неймовірний результат.
У Британії маємо гарну реакцію, вони файно промотують цей проєкт. Хоча можна було сподіватися і на велику критику, бо для них треба або геніально, або ти отримуєш несхвальний відгук. Можливо, вони нас сапортять та підтримують, за це їм велика вдячність, адже з’являється можливість отримати ще більше глядачів по всьому світу.
У контексті попереднього питання: як зробити анімацію зрозумілою не тільки для широкого українського глядача, а й для західної аудиторії?
Основне правило, якщо ви хочете зробити фільм для широкої аудиторії — він має бути протестований для неї до того, як його буде знято. Тобто на етапі створення сценарію треба давати його читати іноземним спеціалістам, які роблять міжнародні проєкти, щоб вони могли дати відгук на те, чи працює гумор. Класика, ближча до дитячого стролітелінгу буде зрозуміла, якщо там немає специфічного контексту. Досить складним моментом може бути гумор, особливо локальний. Якщо просто перекласти жарти про мавп на Волині, вони не працюватимуть, там не розуміють, що таке Волинь. Їм треба додаткове посилання, щоб вони зрозуміли, про що це.
Наприклад, американці мають максимальний досвід створення міжнародного продукту. Тобто в них є маркетингові дані, і вони розуміють, які теми «заходять», а які — ні. Вони збирають інформацію з попередніх фільмів та розуміють: на це реагують погано, от на це реагують добре.
На першому проєкті ми дізнавались для Китаю, який тип драконів можна малювати, щоб не потрапити у випадковий бан. Чи можна зображувати мертвих: зомбі чи духів. Тему ЛГБТ можуть не пропустити в Арабських країнах. І навіть є випадки, коли Дісней чи американські студії використовували карти, чи плани, де щось неправильно зображено. І фільм забороняли, або вимагали переробити.
Після касового успіху картини, особливо анімаційної, часто йде мова про сиквели або розширення всесвіту у форматі серіалу. Розкажіть про продовження «Мавку» у форматі серіалу, як відбувається співпраця із французькими партнерами, анімаційною студією TeamTO?
Це питання більше до наших продюсерів. Зараз відбувається етап девелопменту, студія TeamTo зацікавлена в тому, щоб зробити разом цей серіал. І далі йдуть перемовини, які можуть тривати досить довго: у якому форматі, які частини проєкту розробляє кожна студія, де буде шукати фінансування?
Читайте більше: Український мультфільм “Мавка. Лісова пісня” стане серіалом
Під час рекламної кампанії в Україні у «Мавки» було багато колаборацій з різними брендами: Silpo, Intertop, Sova тощо. Чи були якісь колаборації чи проєктні історії, спрямовані на популяризацію анімації, розвиток дітей у цій сфері?
Нещодавно ми були з Ярославом Войцешеком (ред. — сценарист «Мавки») в Охмадиті. Там Ярослав розповідав про те, як створюються історії, саме сценарна складова. А я вчив дітей малювати так, щоб вони могли швидко опанувати цю навичку. Я б сказав, що для популяризації анімації ми з брендом «Мавки» активізувалися саме зараз. Бо якщо діти щось люблять — їм можна розповісти про те, як це створити, яка професія за цим стоїть. І дитина може закохатися в цю тему, а коли підросте, після школи — йти навчатися і професійно цим займатися.
Стосовно професійної освіти, ви викладаєте у Projector. Чи зростає кількість студентів? Наскільки зараз популярно йти навчатись на аніматора серед українців?
Так, у Projector я є деканом факультету візуальних мистецтв і викладаю короткі курси зі сторібордування та 2D-анімації. І великий річний курс – це режисура анімації, де ми створюємо короткі метри з майбутніми режисерами анімації.
Я дуже переймався, що у нас впаде навчання і цікавість до анімації зменшиться. Вихід «Мавки» стимулював інтерес, адже ми показали, що в Україні можна зробити масштабний продукт. І молодь це захоплює. Що молоді треба? Повірити в те, що це — цікаво. І що це — майбутнє. Курси на початку війни трохи важко, але набиралися. Багато хто отримав, як би це не звучало, вільний час. Тому що зменшилась кількість роботи, з’явилась можливість сконцентруватися на навчанні. Студенти курсу режисури – це люди, які працюють в анімаційних студіях, вже мають якісь проєкти та досвід. І зараз у них більше часу, щоб займатися навчанням, підійматися на вищий рівень в анімації та робити складніші речі.
Мої переживання не виправдалися, групи вже сформовані,а наступний курс так само добре набирається. Навчання рухається нормальним темпом, є зацікавленість, і це добре. Поки у нас відновиться фінансування, я б рекомендував саме займатися навчанням.
Якими мають бути мультфільми для дітей у воєнний час? Чи вистачає дітям зараз україномовної анімації?
Її катастрофічно не вистачає. Усієї української анімації, дитині буде достатньо на тиждень. Більше чи менше — в залежності від того, скільки батьки дозволяють дитині дивитися. Але весь контент, який був створений, його не багато. Наприклад, візьмемо перший сезон «Хоробрих зайців». Це близько 100 серій по 5 чи по 7 хвилин — це на два-три дні. Можна дозованіше вмикати, але діти дивляться потоком.
Телеканали отримали кошти для того, щоб створювати серіали для дорослих. І там є тільки один проєкт розрахований на дітей. Держава не розуміє, що українським дітям, які через 10-15 років будуть нашим електоратом, потрібен власний контент.
Потім ми дивуємося, чому у дорослих людей до українського продукту таке зневажливе ставлення. Бо у дитинстві вони вже розуміли, що нічого цікавого в Україні не створюють, це чітко зафіксувалося тоді. Тепер нам треба ламати уявлення людини, а перевиховувати завжди дорожче. Треба багато зробити, щоб людина вам знову повірила.
Моя старша донька виросла, коли українського контенту взагалі не було. Вона дивилася американські мультфільми, знала на пам’ять пісні з Disney. У результаті вона хоче поїхати туди, бо цікаво спробувати те, що їй продали у цій великій кількості контенту. Діти, коли дивляться, розуміють, що саме там відбувається щось цікаве, а в Україні у їхньому розумінні — нічого, крім проблем, від яких батьки не посміхаються. «Мавка» формує для дівчат образ української героїні. Вони захоплюються нею та хочуть бути схожими на українського персонажа.
Якщо продовжити тему української анімації, чи є вона зараз голос на міжнародних кінофестивалях?
На міжнародних фестивалях його голос має, але дуже слабкий. Паралельно на фестивалі приходить близько трьох тисяч проєктів. І якщо з України приходить десять, для нас це: «о, ми щось зробили», а для світу це дуже мало.
Те що, Мавку вподобали на міжнародній арені – дуже потужна фіксація того, що ми вміємо. Про нас зараз знають більше про країну, в якій йде війна, ніж про країну, в якій є анімація. Це історія не тільки наша, а й невеличких країн які знаходяться на етапі розвитку. Я був на Міжнародному фестивалі в Аннесі, там французи допомагають африканським країнам презентувати свою анімацію. Дісней зараз випускає альманах з короткометражних фільмів з Африки. Вони зараз промотують і намагаються там розвивати анімацію.
Читайте також: Інтервʼю з директоркою фестивалю LINOLEUM Настею Верлінською
Ми маємо анімацію досить довго в різних форматах, з різними результатами, навіть для різних аудиторій, але ми дуже слабо завжди промотували її. Французи мають результат, тому що після війни вони створили агентство, яке промотувало кінематограф і анімацію. Тобто вони цілеспрямовано займалися цим ринком на рівні держави.
Тому що анімація – це бізнес багатих країн з великою аудиторією. Більше шансів розвинути анімацію в Китаї, де 1,5 мільярда глядачів і фільм обов’язково відіб’ється. Проєкт «Нечжа» з бюджетом у декілька десятків мільйонів може зібрати 800 мільйонів — у 20-30 разів більше бюджету. Що це значить? Що студія отримала на 10-20 років наперед гроші на виробництво через один проєкт.
Кількість населення в Україні не зможе окупити анімацію, це неможливо. Тому більшість проєктів мають бути міжнародними. А для цього він має бути цікавим. Через це важливо враховувати інтереси міжнародної аудиторії. Якщо ви робите проєкт в копродукції, то дуже часто партнери можуть не захотіти брати українську історію. У них є свої історії: французькі , бельгійські, польські тощо.
Є фонди, які підтримують і студії, які зацікавились українською анімацією, тому що ми зараз в тренді. Всі знають, що тут війна, що тут є герої, і вони можуть бути представлені світові. Для «Суспільного» фінансування дали шведи, щоб можна було зробити ще 10 серій, ще один сезон мультсеріалу «ТОТО». Американці підтримали серіал про Пса Патрона. І це така «вишенька на тортику» серед усього іноземного анімаційного контенту. А дитина буде їсти весь тортик: вишеньку вона може запам’ятати, але насититися вона може тільки тортиком.
З 2014 року окреслюють українську «нову хвилю» кінематографа. Які зміни відбулись в анімації у цей період? Чи були якісь досягнення?
Одне з досягнень — «Мавка». Перед цим вийшов «Гуллівер повертається» , але в нього касові збори були не дуже вдалі. У нас зробили разом з іспанцями серіал «Хоробрі зайці» і, в принципі, є багато маленьких проєктів.
Кінематографічна «нова хвиля» пояснюється простими речами. За цей час було створено 70 повнометражних картин за підтримки держави. Анімаційних повнометражних фільмів було підтримано 5-6. Були моменти, коли на рік ми отримували два відсотки від фінансування на кінематограф. Тобто це незрівнянний пушинг кінематографу, що приніс результат.
Чи може фестиваль анімації, як LINOLEUM, стати майданчиком для розвитку та міжнародної співпраці?
Він вже став. Це, мабуть єдиний спеціалізований проєкт, фестиваль, який спеціалізується на анімації та збирає навколо себе аніматорів. Тобто він показує, що ринок існує, що є проєкти й творча спільнота. LINOLEUM є представником української анімаційної спільноти у світі, між фестивалями є постійна комунікація, обмін програмами. Цього року буде показано естонську короткометражну анімацію, а LINOLEUM може запропонувати на інші фестивалі українську програму. Таким чином відбувається культурний обмін і розповсюдження короткометражних проєктів для показів за кордоном. Тому що їх важко поширювати по-класиці, їх треба якось оформлювати, бо це не традиційний комерційний продукт.
А короткий метр в анімації чисто теоретично, він може перерости у масштабний проєкт?
Короткий метр може бути не суто рефлексією автора, а розроблятися як історія, яка потенційно може вирости. Тобто короткий метр в цьому плані може бути таким тизером чи промо-матеріалом для розробки якоїсь великої історії.
І ми знаємо, що у Pixar були короткі метри, які потім перетворювалися на серіали чи на повні метри. Бо сама історія сподобалася, і персонаж був об’ємний, і студія розуміла, що з цим можна робити щось велике. Короткий метр — це такі тестові проєкти, які можуть далі розвиватися в комерційному напрямку.
Ви якраз згадали про Pixar, як говорити про складні речі просто? Чи можемо ми навчитися так само?
Думаю, так. Ми розвиваємося, еволюціонуємо. Якщо казати про те, що буде в Україні через 10 років — треба подивитися на країни, які вже пройшли цей шлях і спрогнозувати. Це реально, ніхто ще колесо не придумав квадратним, все має логічні послідовності. Анімація зараз розростається і на міжнародному ринку з’являється ще більше проєктів для дорослої аудиторії. Японія давно вже в цьому напрямку пропахала вздовж і поперек, дорослі вже давно вподобали анімацію.
Складнішають герої: якщо відстежити характери у нових проєктах — «Людина-Павук: Крізь Всесвіт», «Аркейн» — там вже все досить непросто. У них не все так очевидно, вони не прямолінійні. Для того, щоб такі історії розповідати, треба цікавитися психологією. Бо неможливо правильно описати стан людини, якщо ви не розумієте його специфіку. Тому важливо розуміти та концентруватися не стільки на собі, а думати про глядача, бути зрозумілим, навіть під час створення авторського фільму.
Читайте також: Рейтинг мультфільмів студії Pixar від найкращого до найгіршого
Пітер Доктер, коли робив «Душу» все прекрасно розумів і без метафор. У нього філософська освіта, власне розуміння потойбіччя. Але він намагався пояснити своїй доньці складне питання смерті. У нас зараз таких питань складних — не перебереш. Але щоб розповісти про це якісно, треба бути відповідальним та розуміти свою аудиторію.
Для 2+ аудиторії ми розповідали про те, як поводиться з дитиною, яка прийшла до садочка, у якої немає руки чи ноги. Тому що це — наша драматична реальність, іншим дітям треба розуміти, як на таку дитину реагувати. І ми показували приклади: що це за дитина, яка в неї особливість або суперсила. Тобто це інтерпретується в правильному руслі, щоб створити безпечний простір.
Для цього нам потрібна додаткова освіта, розуміння, що таке аудиторія і як працювати з нею. Цим напрямком займається моя дружина, Ірина Маламуж, яка викладає анімаційну сценаристику в Projector. Вони там вчаться як казати про складне простими речами та як бути доступним для глядача.
Говорячи про світову анімацію, неможливо не сказати про роботи студії Ghibli та японську анімацію загалом. Ви багато років вивчали цю школу, тому було б цікаво дізнатись про основних «гравців», їх методи, з чого і кого варто починати знайомство та чому ця анімація «чіпляє» те тільки японців, а й людей, що поза цим культурним контекстом?
Я б рекомендував в цьому плані саме студію Ghibli, бо Міядзакі цікавився європейською літературою. Він дуже часто робить такий ф’южн візуальний, міксує дві культури, тому це виглядає зрозуміло для європейського глядача. В Японії є дуже різні та круті режисери анімації, але Міядзакі став для нас зрозумілим, тому що він говорить у нашому контексті. Є культові фільми, такі як «Привид в обладунках», які показують дорослі історії з філософськими речами про штучний інтелект, комп’ютерну свідомість. Вони створювали ці історії настільки давно, що американці вже зняли фільми на їх основі. Та ж «Аліта» — це в першу чергу, японське аніме.
У Міядзакі є складніші речі, наприклад — «Мій сусід Тоторо», який цікавий, дитячий, але своєрідний, бо там показана незвична для нас поведінка. Тато зі своїми доньками по-іншому трохи спілкуються, є своя специфіка відносин. Тому треба розуміти контекст, в якому перебувають герої. Також Міядзакі дуже багато розповідає про дітей, а діти в усьому світі однакові. Дорослі вже інші, вони знають, чим відрізняються один театр від іншого, чим українські танці відрізняються від японських. Але діти цього не знають, вони поводяться досить просто. Створюючи історії про маленьких дітей, можна легко отримати міжнародний контекст.
Є дуже красиві фільми Макото Сінкая, якого називають поетом красивих хмар. В нього просто неймовірні локації і кіно ще більш філософське, ніж у Міядзакі. Міядзакі динамічний у своїй розповіді, має драйвовіші історії.
Є Юаса Масаакі, який робить взагалі crazy-контент. У нього є історії більш зрозумілі, а є про людей, які знаходяться в стані наркотичного сп’яніння, де зображений їхній світ. Анімаційний проєкт «Гра розуму» важко дивитися, але цікаво, тому що він експериментальний. Якщо хочеш зробити щось дуже неординарне — відкрий японських експериментаторів. І там стільки рішень є — бери не хочу.
Японія зараз створює більше проєктів, ніж США і Франція, тому авторам треба якось відрізнятися від своїх колег. І вони йдуть у такі кути, куди ніхто навіть не подумав би заходити. Бо тіснувато на ринку, всі роблять дуже різне кіно, треба бути більш неординарним і починати експериментувати там, де ще є можливість. І це така жива творча конкуренція, яка створює такі прекрасні проєкти.
БЛІЦ
- Які анімаційні фільми сформували ваше мистецьке бачення?
Мені подобається «Король Лев». Він завжди був для мене прикладом прекрасного анімаційного сторітелінгу, а «Віднесені привидами» — це взірець яскравої історії з великою кількістю експериментів, специфічних другорядних героїв, та всесвіту, за який дуже цікаво спостерігати. - Що подивитись, щоб полюбити українську анімацію?
«Мавку» — я абсолютно тут її рекомендую, бо вона заряджає, в наш час дає ресурс та можливість відновитись. Можна подивитись «Викрадену принцесу»; «Тото», «Пес Патрон», «Хоробрі зайці» — для молодшої аудиторії. Варто подивитися програми українського короткометражного кіно на Linoleum, спробувати знайти ці фільми на Takflix. - Зрозуміти японську?
«Акіра» — це доросла історія. Стара, але масштабна, прямо на розрив. «Віднесені привидами» — це фентезі класно і зрозуміло зроблене для Європи, якщо казати про стилістику і жанр. «А твоє ім’я» – це романтична історія на фоні катастрофи. Мелодрама, яку дуже цікаво дивиться. - Яку дорослу анімацію ви дивитесь, що вас найбільше вразило?
Я б рекомендував французький фільм, «Маленькі Ніколя» — це історія про двох аніматорів, що розповідають про створення свого персонажа, який постійно відсилає їх у дитинство. Його варто дивитись, якщо хочете дізнатись психологію креативника. Це неймовірна, тепла історія про складні речі. - Що дивитись із дітьми, щоб їх заспокоїти?
Можна сміливо дивитися Disney. Вони створені для того, щоб дитина могла легко поринути у світ мрій і там перебувати, поки все це закінчиться, це важливо.
Рекомендую класичні серіали, які зараз дуже на слуху: «Блуї», «Свинку Пеппу», тому що це не токсичний продукт. Він зроблений правильно, за рекомендаціями психолога, з гарним сторітелінгом, де можна чітко зрозуміти роль батьків і дітей.
З українського — «ТОТО», ми ретельно пропрацювали з психологом під час створення. Можу рекомендувати дивитися дітям від 2 років.
Так само і «Хоробрі зайці» — це серіал про знайомства і відкриття, який зроблений дуже правильно. - Що дивитись самому, щоб відрефлексувати досвід війни?
Є шедевр — «Могила світлячків», який мене розірвав штовхнув на створення історії про дітей з Маріуполя. Це аніме про дітей, які пережили Херосіму — трагедія без хеппі-енду, яка дорослих змусить більше піклуватися про дітей. Бо ми навіть не уявляємо, як вони переживають війну і те, як вона вплине на їхнє подальше життя.
Проєкти, що дозволять відрефлексувати цей досвід зараз тільки створюються. Я маю надію, що вони будуть максимально екологічні та терапевтичні. Такі, що не ретравматизуватимуть після перегляду. Короткометражна українська програма на Linoleum торкається теми війни, тож можна буде подивитись представлені якісні, нетоксичні роботи. - А що за про проєкт про дітей Маріуполя?
Ми півтора роки працюємо над ним із дружиною, зараз у нас відбувається формування компродукційної команди, маємо декілька варіантів. Для його завершення нам буде необхідно ще 2-2,5 роки.
