Україно-польсько-американський копродукційний фільм “Еґреґор” вийшов у прокат 20 квітня. Що не так із цією містико-конспірологічною довгобудовою?
Історія створення “Еґреґора” розпочалась ще у 2015 році, режисером мав виступити Любомир Левицький – “ветеран” вітчизняного трилеру (“Штольня”, “Тіні незабутих предків”). Згодом проект передали Станіславу Капралову – автору майже голлівудської історії з голлівудською акторкою українського походження – Іванною Сахно. “Пік страху” Капралова вийшов набором кліше, що намагається бути схожим на щось більше, ніж він є насправді. Схожа історія і з “Еґреґором”.
Читайте також: Хто така Іванна Сахно? Розповідаємо про молоде обличчя України у Голлівуді
За сюжетом, Орест Грабовський, український вчений, помирає загадковою смертю у Львові. Його донька, Леся, (Олена Лавренюк) не вірить у версію про самогубство батька, тому вирішує розпочати розслідування. Для цього вона викликає Артура Вайса (Омрі Роуз) – свого колишнього, друга й студента батька та, неочікувано, – детектива, що живе у Нью-Йорці. Разом вони мають розкрити вбивство, до якого причетний загадковий релігійний орден Кінокефалів (Песиголовців). Його учасники чинять прихований вплив на всі сфери життя та носять маски собак.
Любомир Левицький ще на етапі створення фільму заявляв, що “Еґреґор” має стати українською відповіддю “Коду Да Вінчі” Рона Говарда. І хоч такі вислови вже викликають відчуття вторинності майбутньої картини, початкова ідея фільму виглядала свіжо та цікаво. Зміна режисера, сценарію та знімальне пекло, через яке пройшла стрічка робить її млявою та знекровленою.
Читайте також: Посттравматична історія про надію: рецензія на фільм “Бачення метелика”
Операторська робота та монтаж виглядають хаотично та рвано, що важко прирівняти до автентичного стилю. Ці прийоми не рухають сюжет, а плутають глядача: змушують дивитись на героїв то через голландський ракурс, то різко змінюють оптику, відштвохуючи від історії, в яку і так не надто віриш. Роль музичного супроводу тут – перебивати діалоги персонажів навіть у найінтимніші моменти. Персонажі – сирі, як нічна львівська бруківка. У цій історії сподобатись може тільки місто: закриті маленькі дворики та знайомі локації вигідно підкреслюються світлом червоного кольору.
Герой Омрі Роуза – втомлений загадковий чоловік із великою таємницею, що автоматично змінює вираз обличчя кожен раз, коли дістає пістолет. Можна сказати, що “Еґреґор” випадково декоструює токсичну маскулінність, бо говорить дуже серйозним і впевненим голосом, але виглядає комічно. Олена Лавренюк схожа на півтінь свого колеги, адже його історія настільки безструктурна, що не здатна відбити щось чітке і цілісне.
Читайте також: “Не твоя вина – шо ти батька свого син”: Рецензія на фільм “Люксембург, Люксембург” Антоніо Лукіча
Еґреґор – метафізичний термін, що означає напівфізичну сутність, яка виникає через спільні дії людей з одним прагненням. Простими словами: команда фільму створила еґреґор низькоякісного українського містико-конспірологічного трилеру. Сам еґреґор міг би стати стати макгафіном цієї історії – предметом, що запускає дію, але не розкриває свою сутність. За канонами жанру, він з’являється на початку історії, згодом просідає у довгих та нудних роздумах про природу влади, таємні організації та релігію, а потім – губиться у кульмінації рівня телевізійних мелодрам.
Загалом, “Еґреґор” виглядає так, ніби ти просиш нейромережу намалювати людину, схожу на сотню прикладів, які ти відправив. Віриш у те, що зараз вона точно навчиться, а у результаті отримуєш істоту із собачою головою.
