Байопіки не втрачають своєї актуальності, а тільки продовжують наповнювати кіноринок. Варто згадати недавні релізи «Оппенгеймера» Нолана, «Феррарі» Майкла Манна, «Ґолди» Гая Наттіва чи «Наполеона» Рідлі Скотта. Основу жанру у далекому 1895 році заклала стрічка «Страта Марії, королеви Шотландії» Томаса Едісона, а найпершим байопіком вважають «Жанну д’Арк» Жоржа Мельєса, 1900 року. Відповідно до стрімкого розвитку кіно, жанр обростав власними правилами, кліше, розширював межі зображеного й від відтворення історичних подій переріс до їхнього переосмислення. Адже повернення життя людей, чия діяльність свого часу вплинула на суспільство є цікавою темою для дослідження у новому політичному чи мистецькому контексті.
Логічно, що автори сучасних українських байопіків здебільшого фіксуються на проблемі реабілітації культурних чи політичних діячів, репресованих за часів радянського союзу. Так склалося із «Будинком Слово» Тараса Томенка чи «Забороненим» Романа Бровка. Головний герой «Іншого Франка» — Петро Франко — співзасновник Пласту, учасник національно-визвольних змагань, пілот Української галицької армії, член Наукового Товариства ім. Шевченка, науковець, хімік, фольклорист, винахідник, депутат Верховної Ради УРСР 1-го скликання та, врешті-решт, син Івана Франка. Здається, що про біографію Франка можна зняти якщо не багатосерійний серіал, то змістовну стрічку про цікаву та багатогранну особистість. Але, на жаль, автори картини вирішили проговорити головні досягнення центральної фігури картини у декількох сценах, щоб згодом показати банальну історію про любовний трикутник.
Одного літнього дня 1941 року, до будинку Франків у Львові, у день народження Петра, приїздить його давній товариш по «Пласту» та службі, Андрій Грищук (Ахтем Сеітаблаєв). Ліпший друг у минулому досі закоханий у дружину Франка, Ольгу. Під час святкування той каже Петру про те, що у нього лишилось не так багато часу на те, щоб провести його з родиною, адже вже зранку вони поїдуть до Києва на зустріч із партійним керівництвом.
Однією з вагомих проблем «Іншого Франка», окрім слабкого сценарію, є хаотичний та рваний монтаж. Оповідь губиться у флешбеках, що не тільки візуально, а й на рівні темпоритму вибиваються із загальної канви та виглядають чужорідними. Основний хронометраж наповнюють камерні сцени з будинку родини головного героя: однотипні, розмірені та повільні. У флешбеках глядача відкидає на різні етапи життя Франка: авіабитва, польський полон та перебування у Харкові в період Голодомору 1932-1933 рр. Перелічені епізоди мають скласти загальний портрет героя, але у загальному підсумку — ніяк не розкривають Франка як діяча та особистість. Здається, що єдина причина їхнього існування — бо у «великому» кіно так роблять. Як і використання комп‘ютерної графіки для реконструкції бойових сцен у кіно з українським бюджетом: карикатурних та недоречних. Часто сильна оповідь компенсує наявність спецефектів та епічних битв, але автори фільму, здається, не знайшли альтернативи.
Головну роль у стрічці виконав В’ячеслав Довженко («Кіборги», «Перші дні», «Будинок “Слово”», “Буча”), і він доволі рівно відігрує свій час. Ахтем Сеітаблаєв, хоч його персонаж і не має історичного прототипа, із наданою цими обставинами свободою грає переконливо. Жіночі персонажі у цій історії схожі на картонні бездушні декорації для розширення хронометражу та надання мотивації чоловікам. Батьківсько-дитячі стосунки зведені до кліше про слухняну та неслухняну доньку, подружні — до обміну формальними фразами.
Паралельно «Інший Франко» породив серію дискусій стосовно історичної достовірності. Наприклад — про невідповідність пластівського однострою хронологічному проміжку, у якому відбувається історія. Через що виникають питання не тільки до наративної складової фільму, а й рівню підготовки та залученості команди загалом.
Байопік — це дійсно складний жанр, що з’їдає великі бюджети та напряму пов’язаний із ґрунтовними дослідженнями. «Інший Франко» ж зводить ідею реабілітації жертв політичних репресій та повернення у загальний культурний контекст українців, яких намагався витіснити СРСР до банальної телевізійної мелодрами, що є знущанням, над глядачем, історичною пам’яттю та жанру біографічного кіно загалом.
Читайте також: Зразкова соціальна драма: рецензія на фільм “Як там Катя?”.
