Минулого року фільм Софії Мельник «Маріуполь. Сто ночей» переміг в українському конкурсі фестивалю актуальної анімації та медіамистецтва Linoleum. Cофія працює над німецькими та українськими проєктами, проілюструвала кілька книжок та музичних альбомів, створювала ілюстрації для журналів та газет і бере участь у створенні анімаційних серіалів, короткометражок, а також кількох повнометражних фільмів. Лайв-візуалізації Софії для театру можна побачити в перформансах «ГОГОЛЬFEST» та театру «ДАХ». У 2024 році Софія Мельник доєдналась до складу журі конкурсу комерційної анімації LINOLEUM.
Напередодні фестивалю ПроШоКіно поспілкувались із Софією про те, чи встановлює комерційна анімація тренди, як документальна анімація інтерпретує реальність та навіщо театру аніматори.
На фестивалі ви знаходитесь в журі комерційної анімації. Що це і чим вона відрізняється від класичної?
— Комерційна анімація — це досить широке і неоднорідне поняття, що включає не лише класичні рекламні ролики, а і музичні кліпи, пояснювальні фільми, трейлери до інших анімаційних фестивалів тощо.
Які критерії оцінки використовуєте?
— Для оцінки фільмів члени журі керувалися такими критеріями, як оригінальність фільму, візуальна естетика, професійність виконання та сторітелінг. Для мене також особливо цікавими є фільми, які вибиваються з популярних трендів. Комерційна анімація часто буває занадто «чистою», якщо можна так сказати, а мені подобаються зухвалі фільми, або ті, що розповідають історію більш мистецькими способами.
Читайте також: Анастасія Верлінська розповіла про цьогорічний фестиваль анімації LINOLEUM: інтерв’ю.
Чи достатньо заповнена ця ніша комерційної анімації в Україні? Якщо так, то чи можемо ми говорити про якісь візуальні тренди, специфіку української анімації?
— Мені здається, що як раз комерційна анімація в Україні наразі краще розвинена, ніж некомерційна. Що, звісно, повʼязано з труднощами фінансування мистецької анімації. Український комерційний продукт має високий професійний рівень та пропонує глядачу (та замовнику) широкий вибір візуальних стилів. Як на мене, українська комерційна анімація має великий потенціал, тут можна зустріти багато крутих молодих митців, які шукають оригінальних шляхів самовираження та отримують ресурс для реалізації своїх ідей.
Які українські комерційні анімаційні продукти ви вважаєте найуспішнішими та чому?
— Мені в цілому дуже сподобалися українські роботи в цьогорічному конкурсі. Можу виокремити серію рекламних роликів для COMFY Івана Іщенко та Олексія Дивисенко, та «Царицю Вавилонську» Марії Янко.
Як комерційна анімація впливає на мистецький процес? Чи здатна вона стати чимось більшим за рекламне відео чи музичний кліп?
— Коли фестиваль LINOLEUM запропонував мені місце в журі в цій програмі, я дуже надихнулася, бо уявляла собі, що режисери та дизайнери мають змогу розвивати свій стиль та випробовувати нові засоби у сфері комерційної анімації, де достатньо фінансування для експериментів. І що потім результати цих тестів, так би мовити, вони можуть розвивати у своїй мистецькій роботі.
Але тепер мені здається, що все відбувається навпаки — мистецька анімація виробляє нові цікаві прийоми та стилі, а комерційна інтегрує їх у більш масовий продукт. Виключенням є музичні кліпи, які часто є дуже вільними та інновативними. Але це не привід недооцінювати, або нехтувати комерційною анімацією. Багато з комерційних робіт опрацьовують складні та соціально релевантні теми. Саме в комерційній сфері анімація знаходить найширшу аудиторію та комунікує важливі наративи.
З якими комерційними проєктами ви працювали раніше?
— Найкрутішим комерційним проєктом, з яким мені пощастило працювати — це безумовно анімаційний кліп на пісню Фредді Мерк’юрі «Love me like there’s no tomorrow». Також серед моїх улюблених проєктів можу назвати «Space Cocks» — трейлер для Штутгартського анімаційного фестивалю, який ми зробили з моєю подругою та талановитою аніматоркою, Яніною Путцкер.
Як ви ставитесь до обмежень з боку замовника? Чи можливо залишатися автором у комерції?
— Тут буває дуже по-різному, все залежить від замовника, а також, від строків. Якщо замовник відкритий до цікавих ідей, або прийшов до певного митця, бо хоче бачити його стиль у своєму продукті, співпраця може залишатися оригінальною та авторською.
Читайте також: LINOLEUM-2024 оголосив офіційну конкурсну програму та журі
А чи можливо фокусуватись виключно на створенні авторської анімації в Україні станом на зараз?
— Не можу дати однозначної відповіді на це питання. Особисто я люблю часту зміну діяльності, різні замовлення, власні проєкти, анімація, ілюстрація тощо. Тому я не намагаюся фокусуватися на одному напрямку діяльності. Але система державної грантової підтримки анімації в Україні й до початку повномасштабного вторгнення була не оптимальною, а зараз і поготів. Українським авторам доводиться шукати кошти закордоном, щоб бути в змозі реалізувати свої проєкти.
Анімація — це дуже кропіткий та довгий процес, і, відповідно, дорогий. Перші кілька короткометражок молоді аніматори можуть якось зробити самостійно, але щоб розвивати анімацію як рівноцінну до інших галузь кіно та культури, авторам необхідна державна підтримка. Звісно, в умовах війни це складно зробити, але водночас, росія вливає у свою анімацію неймовірні кошти, створюючи конкурентоспроможний продукт на високому професійному рівні. І в цьому контексті для України ще більш важливо мати чим себе представити на міжнародній анімаційній сцені.
Ваші роботи можна побачити в перформансах “ГОГОЛЬFEST” та театру “ДАХ”, а також, Дойчес Театр Берлін (Deutsches theater) та Мюнхенського камерного театру (Münchner Kammerspiele) в Німеччині. Як працюють лайв-візуалізації для театрів? Яким чином вони доповнюють постановку?
Лайв-візуалізація та анімація для театру — це дуже цікава штука. В анімації (якщо вона не зовсім абстрактна), сторітелінг будується навколо персонажів, але в театрі персонажі вже є — це актори, що грають на сцені. Тож, анімація та малюнок виконує швидше атмосферну та пояснювальну роль.
В сучасному театрі немає класичних історичних костюмів, декорації дуже абстрактні та часто мінімалістичні, а один актор, або акторка може грати кілька ролей. Сучасний театр деконструює класичну пʼєсу, і лайв-візуалізація є одним з засобів, що допомагає зібрати деконструйовані елементи в цілісний твір, а глядачу — зрозуміти, хто є ким та що відбувається. Наприклад, в пʼєсі Наталки Ворожбит «Зелені коридори», який ставив Мюнхенський камерний театр, йдеться про досвід українських жінок, що на початку повномасштабного вторгнення виїхали до Європи.
Акторки стоять перед стіною, на якій висить поламаний годинник — з моменту втечі з власного дому час для них зупинився. А в цей час, за допомогою відеопроєкції, я малюю на стіні притулок для біженців, з кількома кривими ліжками, собакою в переносці, розвішаною білизною. Це тепер їхня реальність, але, як і проєкція, вона не сприймається як щось справжнє, бо справжнє — те, що відбувається в цей час в Україні та збройна допомога, яку європейські країни погоджуються (чи ні) надати.
На що спираєтесь та чим надихаєтесь під час розробки таких проєктів?
— Найбільше мене надихає в театрі — колективна робота з текстом та темою. Ми багато говоримо, випробовуємо різні ідеї, ділимося думками та враженнями. Аніматор у своїй роботі в основному працює сам, а також, в рамках чіткої ієрархії: режисер приймає рішення, дизайнер розробляє стиль, аніматор анімує тощо. В театрі ж, у всякому разі, в сучасному німецькому театрі, структури дуже горизонтальні, над твором працюють всі разом, а режисер слідкує за тим, щоб елементи, були зібрані в цілісний твір. До речі, цієї осені я буду брати участь в постановці й театрі Заньковецької у Львові, ми будемо працювати з біографією Йозефа Рота, єврейського німецькомовного письменника, родом з Галичини, якого в Україні не дуже знають, у той час, як в німецькомовному просторі він — суперзірка, на рівні з Томасом Маном та Стефаном Цвейгом.
Читайте також: Інтерв’ю з іспанським аніматором Пабло Баяріном про суддівство на LINOLEUM, тенденції світової анімації та техніку роботи у 2D
Яка роль займає анімація у вашому житті? Коли чи звертаєтесь ви до неї у важкі моменти?
— Анімація, а також ілюстрація є для мене безумовно основними способами інтерпретації реальності. На початку повномасштабного вторгнення анімація дала мені змогу направити відчай в креативне русло: створений спільно з командою Гоголь Фесту фільм «Маріуполь. Сто ночей» був покликаний розповісти світові про жахи війни. В цілому, і коли мені тяжко, і коли радісно, малювання допомагає знайти спільну мову з реальністю. Або хоча б її задокументувати, щоб не забути, та не знецінити цим забуттям.
З якою метою ви створюєте документальні роботи?
— Документальна анімація — це мій улюблений жанр. Для мене реальні історії живих людей є цікавішими за будь-який фікшн. І навколо є стільки історій, вартих того, щоб їх розповісти. Ідея документального проєкту зазвичай народжується з якоїсь навʼязливої думки, тема має мене цікавити і не давати спокою. Створюючи фільм, я не намагаюся транслювати якийсь стейтмент, а сама шукаю відповіді на певні питання, що є важливими для мене особисто в цей період життя.
Яким чином документалістика інтегрується в анімацію? Які інструменти допомагають відтворити відчуття реальної присутності в анімації?
— Коли ми говоримо про документальне кіно, то здається, що на екрані бачимо все прямо так, як воно відбувається насправді. Але це певною мірою ілюзія, оскільки спостерігач, тобто, камера та знімальна команда, впливають на автентичність тих, кого знімають. Тож, і в документальному кіно ми маємо справу з інтерпретацією реальності.
Анімація є ще більшою інтерпретацією, але вона робить це відкрито, не намагаючись показати життя в його незміненому вигляді. Але звісно, у випадку анімаційної стрічки ми можемо говорити про документальність тільки до певної міри, або про документальні елементи. Часто таким елементом є голос — інтервʼю, записане з героями історії. А зображення швидше допомагає зазирнути у внутрішній світ героя чи героїні, ніж показати їх ззовні. Але бувають і інші цікаві кейси: малюнки, створені героями інтегруються в анімацію, предмети, що їм належали, або були ними створені.
Є безліч можливостей обіграти документальну історію засобами анімації й саме це робить її створення таким цікавим. Хочу згадати тут документальну стрічку з анімаційними елементами «Порцелянова війна», Слави Леонтьєва та Брендана Белломо. У цьому фільмі художники, що працюють з порцеляною розповідають про своє мистецтво, життя до повномасштабного вторгнення, захищають Україну у складі тероборони та ЗСУ. А на їх порцелянових статуетках, розпис оживає та показує як спогади про мирне життя в українському Криму, так мрії про майбутнє та роботу з травмою, на шляху до цього майбутнього.
Що ви відчуваєте, коли висвітлюєте трагічні історії в анімації?
— Відчуваю глибоку повагу та співчуття до людей, що ці історії пережили та намагаюся гідно показати їх шлях. Відчуваю вдячність за дозвіл розповісти їх історію, або швидше, допомогти створити цю розповідь. Трагічні історії мають залишатися в памʼяті, а культура — це і є памʼять.
