26 вересня в український прокат вийшов фільм “Мегалополіс” Френсіса Форда Копполи. Прем’єра відбулась на на 77-му Каннському кінофестивалі, де стрічка отримала полярні відгуки від кінокритиків. У чому проблема 23-го фільму режисера – читайте в огляді ПроШоКіно.
“Мегалополіс” Френсіса Форда Копполи мав тільки два варіанти: феєричний провал або грандіозний успіх. Інакше усі ці зусилля, сорокарічні роздуми, маркетингові кампанії та скандали зі знімального майданчика, які вилились у пресу — просто втрачають сенс. Але геніальність Копполи спродукувала третій шлях: зняти кіно, абсолютно нецікаве нікому, окрім автора.
Головний герой, Цезар Катіліна (Адам Драйвер) — ледь не найвпливовіший мешканець Нового Риму, архітектор та лауреат Нобелівської премії за створення міцного та багатофункціонального будівного матеріалу Мегалону. Саме завдяки його властивостям та мистецькому баченню Цезаря, Новий Рим (Нью-Йорк) має перетворитись на Мегалополіс — утопічне місто. Також Цезар вміє зупиняти час, можливо завдяки Мегалону. На противагу його піднесеному мрійництву існує консервативний мер, Цицерон (Джанкарло Еспозіто), який дбає про добробут містян тут і зараз. Він не прагне змінювати світ, розуміти молодь, як і власну доньку Джулію (Наталі Еммануель). Джулія закохується у Цезаря й намагається досягти його прихильності, пов’язуючи між собою дві сторони вічного конфлікту.
Паралельно до головного сюжету, кузен Катіліни Клодіо (Шая ЛаБаф), намагається підірвати авторитет та скомпрометувати свого брата, а згодом стає звичайнісіньким популістом, який годує народ ідеями про справедливість. У “байці” (саме так Коппола протитрував свій фільм) з’являються банкір Гамільтон Крассус III (Джон Войт) та репортерка Вау Платина (Обрі Плаза). У цьому міксі героїв-алегорій та героїв-цитат єдиному трактуванню піддається те, що більшість з них знають, як грати, але не до кінця розуміють що саме.
Це кіно нестерпно дивитись, ландшафт “Мегалополісу” недружній до глядача. Монтаж здебільшого не має жодного логічного обґрунтування, він хаотичний, тривожний й не дає змоги сконцентруватись ні на історії, ні на її візуальній пишноті, які закладались на початку. Коппола прагне охопити все і водночас: дати критичну відповідь на стан американського суспільства, залишити достатню кількість посилань на Римську імперію та вмістити кілька шекспірівських цитат. Стрічка скидається на наркотичний тріп або дуже дивний сон, який триває занадто довго й рано чи пізно переросте в задушливий параліч. Хоча порівняння зі станом сонного паралічу — занадто емоційне для цього кіно.
На знімальному майданчику Коппола дозволяв собі багато чого, і це не дивно, бо він сам заплатив за цей фільм. Режисер продав свої виноробні за суму від 500 мільйонів доларів до 1 мільярда доларів, щоб вкласти 120 мільйонів доларів у виробництво стрічки. Коппола курив марихуану, цілував статисток, зривав робочий процес та змінював сценарій на ходу — минулий досвід режисера міг би натякнути на те, що треба інвестувати у хорошого проджект-менеджера, але ні.
Ймовірно останній фільм режисера варто розглядати як подію, а не як цілісний peace of art. Ця стрічка — спроба сказати максимум із буквально необмеженими можливостями, про які б кожен інді-режисер міг би мріяти. Але “Мегалополіс” — це утопія, яку побудувати так не вийшло.
Читайте також: Френсіс Форд Коппола розвіяв чутки про свій новий фільм “Мегалополіс”
