Стас Капралов – український режисер, сценарист та кінопродюсер, відомий американсько-українським фільмом-трилером «Let it snow», розповів про роботу над новою кінострічкою “Еґреґор”, знайомство з легендою кіно Даніелем Ольбрихським та розвиток українського кінематографа.
Егрегор починав знімати Любомир Левицький, і сюжет дещо відрізнявся – дитина стає матеріалізацією егрегора і батько має знайти її, щоб врятувати від цього ордена. Був навіть тизер, у якому як наслідок змови ордену – стала революція гідності. Чому змінилась концепція і сюжет? Любомир залишився співсценаристом, але поступився режисерським кріслом?
Так, сюжет відрізняється. Коли команда почала працювати над цим проєктом був 2015-2016 рік, з того періоду відбулося багато змін, з’явилися певні нюанси, соціум став іншим, тому сценарій і переписали. Цим займалися сценаристи та продюсери. Що стосується Любомира, він здається був зайнятий чи-то іншим проєктом, чи кудись поїхав. Краще запитати це у продюсерів, вони вирішували дане питання, а мене запросили вже набагато пізніше, в 2019 році, якщо не помиляюся.
Читайте також: “Еґреґор”: майже голлівудська конспірологія. Рецензія на фільм
Вже зараз Егрегор порівнюють із пригодами професора Ленгдона. Ви готувались до такого порівняння чи свідомо надихались?
Я б взагалі не порівнював це з “Кодом да Вінчі” чи якимось персонажем Дена Брауна. “Код да Вінчі” не був референсом, бо знімати в подібному стилі просто нереально через бюджет. Скажімо так, він мав би бути більш масштабним і досконалим. Ми просто хотіли залишитися в жанрі містичного кіно з елементами якоїсь загадки. Тому фільм у стилістиці, скоріше, європейських фільмів 2000-х. Бо якраз в цей період був пік цього жанру. І референси були зовсім іншими. Тому я б не порівнював ані за сценарієм, ані за масштабом, ані за якістю. Бо зрозуміло, що “Код да Вінчі” – це інша “ліга” та інший підхід. Це величезного масштабу фільм.
Чи задоволені ви фінальним результатом фільму, виходячи з певних змін і сценарію, і акторів, і фільму загалом?
Скажу так, я отримав дуже корисний досвід у жанрі, який насправді не є мені властивим. Мені було цікаво. Ми працювали з великою кількістю локацій, масовками, було багато екшн сцен. Я зрозумів, як їх знімати, що треба зробити, скільки мені часу на це потрібно. Думаю, що цей досвід з “Еґреґор” стане мені в пригоді у наступних проєктах.
Містичний трилер, нуарний детектив з релігійним підтекстом – не боїтесь критики/гніву вірян?
Я би не називав це нуарним детективом, але там є елементи неонуару, які просто супроводжують стилістику жанру. Релігійний підтекст – його немає. Там прямим текстом йдеться про боротьбу між релігійними кланами, орденом. Чого не варто боятися, так це якоїсь критики вірян. Релігія у фільмі аж ніяк не критикується, навпаки, цей орден символізує добро і зло, боротьбу білого і чорного. Тому, я не бачу, чим тут можна когось образити. До того ж у продюсерської команди та серед нас, творчої групи, є абсолютна повага до релігії й, взагалі, до всіх конфесій та віросповідань.
У фільмі з’являється Даніель Ольбрихський? Як вам вдалося залучити такого актора?
Цим займався Сергій Лавренюк, краще у нього запитати, як це вдалося. Я лише можу сказати, що дуже круто було познайомитися з Даніелем, він легендарний актор, багато знімався в кіно, яке я бачив у дитинстві, і він дуже прикольна людина. Навіть, коли ми знімали декілька днів у Польщі, Даніель запросив мене, оператора і актора Омрі Роуз до свого маєтку під Варшавою. Ми гарно провели час, він показав багато цікавих речей, які йому дарували легендарні голлівудські і європейські актори. Даніель Ольбрихський – це дійсно постать.
Я відчув, що ми спілкуємося з живою легендою, яка досі зберігає памʼять і, взагалі, історію кінематографа. До того ж було приємно, що Даніель після вторгнення в Україну в 2014 році відмовлявся від всіх ролей, які повʼязані з Росією, а пропозицій було дуже багато. Він відомий актор в радянському кіно, у свій час товаришував з Висоцьким, тому його постійно запрошували, але він сказав, що не має морального права грати у проєктах окупанта. Була навіть якась театральна вистава, яка мала великі масштаби, планувалося з нею їхати світом і в тур по Росії, це було напередодні окупації Криму та вторгнення на Донбас, і він також відмовився, хоча весь проєкт був побудований на ньому.
Знімання проходили в Україні (Київ і Львів), у Польщі (Варшава) та в США (Нью-Йорк). Де було найбільше проблем і перешкод?
Так, зйомки проходили в трьох країнах. Насправді найбільше проблем було у нас. Найбільший шматок фільму було знято в Україні під час Ковіду. Та і взагалі, тут основні зйомки відбувалися, тому зазвичай найбільше проблем там, де більше знімальних днів. В Польщі у нас достатньо гладко все пройшло, дуже легко і класно було комунікувати з польською командою. В Нью-Йорку було взагалі мало днів, і там більш атмосферні були кадри. Так що найважче було тут, в Україні.
Читайте також: “Не твоя вина – шо ти батька свого син”: Рецензія на фільм “Люксембург, Люксембург” Антоніо Лукіча
Чи багато з відзнятого матеріалу було вирізано, які сцени не увійшли у фінальну версію?
Так, деякі сцени не увійшли у фінальну версію, бо при монтажі робили так, щоб була сильніша динаміка. Але якщо загалом взяти, то не так і багато. У нас все було дуже оптимізовано, ми знімали те, що потрібно, оскільки були свої ліміти, і не витрачали кошти на зайве. Іноді ми не мали можливості зняти все що я запланував, оскільки у нас був важкий графік, велика кількість локацій, виснажливі зйомки, і дозволити собі такий підхід, як це робиться в американському кіно було неможливим. Тому підхід до знімального процесу був дуже оптимізований, що логічно.
Серед кінематографістів ходять чутки, що другий повний метр – такий собі екзамен на талант та творчість режисера. Не рахуючи короткометражки, рекламні ролики і документалки, Еґреґор – це друга повнометражна робота після “Піку страху” (Let it snow). Як гадаєте, успішно пройдете цей екзамен?
Це все просто якісь “забобони”, як на мене. Ти ніколи не знаєш, який фільм стане твоїм екзаменом на талант і творчість. Ось вам приклад геніального режисера Паоло Соррентіно, який казав, що після перших своїх двох-трьох фільмів, йому здавалося, що він не буде більше режисером. А далі ми бачимо просто неймовірного автора зі своїм впізнаним стилем, який отримав Оскар і купу інших нагород. Кожен фільм дає якийсь досвід, у ньому є якесь особисте завдання для режисера. Перший фільм “Let it snow”, наприклад, був продюсерським комерційним проєктом. Нашою головною метою було спробувати вийти на “західний” ринок, зрозуміти, чи здатні ми зняти українською командою в українських умовах продукт, який зможе зацікавити американських дистриб’юторів. І зрозуміти, що для цього потрібно зробити, яка формула.
Ми зняли англійською мовою, залучили іноземних акторів і щось у нас вийшло – ми змогли хоч трохи «доторкнутися» до американського ринку та отримати досвід. Але це не говорить про те, що це фільм, умовно, мого життя. Там немає моєї життєвої історії і накопиченого духовного досвіду. Це абсолютно комерційний проєкт з красивим візуалом, який я дуже хотів, щоб виглядав дорого, “по-іноземному” – така була наша ставка, спираючись на можливості. Фільм “Let it snow” своє завдання виконав – зʼявилися нові контакти, фільм придбав один з найбільших голівудських дистриб’юторів Lionsgate та ще багато країн по світу. Чи є той фільм якимось довершеним? Звичайно, ні. Чи вважаю я його витвором мистецтва? Звичайно, ні. Це комерційна історія, щось в ній вдалося, а щось ні, були якісь помилки, були здобутки.
Щодо “Еґреґора”, то це довгобуд, який прожив велике життя підготовки, тому треба було його завершити. Я взяв участь у цьому проєкті, тому що там були нові елементи, цікаві для мене і корисні для мого досвіду. Так і сталося. Цей досвід як позитивний, так і негативний, але я вийшов з цього фільму з якимось багажем, спробував щось нове, поекспериментував, і набрав у “скарбничку” багато корисного. Тому я вдячний продюсерам за таку можливість! Ймовірно, наступного разу я вже буду знімати кіно, що конкретно стосуватиметься моєї життєвої позиції. Бо дуже важливо визначити для себе, в якому напрямку ти хочеш працювати, і що є твій стиль.
Читайте також: Посттравматична історія про надію: рецензія на фільм “Бачення метелика”
Грубо кажучи, хто ти є насправді. А ні перший, а ні другий фільм не відображать у повній мірі мене, і якогось цілісного уявлення про мене. Щоб це зрозуміти, потрібно знімати, знімати і знімати. Й отримувати досвід, звичайно. Тому останні 3 роки я зробив багато робіт короткої форми: реклами, соціальні, іміджеві ролики, щоб отримати цей досвід, який мені потрібен, аби зрозуміти власну формулу “кіно”. Рано чи пізно, кожного режисера очікує великий проєкт, дуже важливий для нього, і до цього треба бути готовим. Неможливо прийти, і з першого разу зняти стрічку такою, якою ти хотів, і зробити це геніально досконало. Точніше, можливо, але ти маєш прийти тоді з якимось іншим досвідом і життєвим багажем.
У попередніх інтерв’ю ви говорили, що ви режисер трилерів, і точно не знімете комедію. Наступний фільм буде трилером чи спробуєте щось нове, наприклад, військову драму? Чи проєкт уже є?
З приводу трилерів, так, мені вони подобаються. Думаю, поки що буду займатися цим жанром. У мене вже є своє уявлення, чого конкретно я хочу, і, думаю, що наступний фільм буде саме в цьому напрямку. Коли? Подивимось. Я точно вирішив, що поспішати з фільмами більше не варто, треба вичікувати свій проєкт і насолоджуватися тим, що є зараз – тією ж короткою формою і новим досвідом. Я експериментую з різними жанрами в рекламі та соціальних роликах, бо це набагато легше. Один короткий ролик займає у тебе місяць, іноді менше, іноді трохи більше. А повнометражний фільм займає в тебе два-три роки, а це дуже багато. І далеко не завжди цього досвіду достатньо, що перейти на сходинку вище.
З приводу комедії, в цьому жанрі я себе не бачу. Це не означає, що в мене немає почуття гумору, або я не люблю комедійні фільми. Є багато комедій, які мені подобаються і я насолоджуюся цими проєктами. Але воно має йти з середини. І ти маєш одразу надихатись. Комедія мене, як людину, яка створює, не надихає. З приводу військової драми, ну, цілком можливо. Але точно не зараз. І не в найближчому майбутньому. Зрозуміло, що військова драма, якщо буде, то тільки про цю війну, яка відбувається в Україні з російською федерацією. Але має пройти час, ти маєш приглушити емоції. Підійти з холодним розумом, бо цей проєкт не може бути поганим. Взагалі, фільми про цю війну не мають права бути поганими. Бо, як на мене, це велика відповідальність перед військовими, які захищають країну. І зняти щось авантюрне або те, у чому ти не впевнений, чи знову ж таки, робити якісь експерименти.. Це неправильно.
Яким зараз є українське кіно у порівнянні з 10, 20, 30 років тому?
Українське кіно розвивається. Зʼявляються проєкти, успіхи на міжнародній арені, особливо, на полі фестивального кіно. І це круто, це насправді єдиний поки що шлях для українського кіно. Оскільки комерційне велике кіно просто зараз неможливо через нестачу фінансування та через те, що у нас просто немає досвіду масштабних проєктів.
Взагалі, за останні 7-10 років наше кіно змінилося дуже сильно. Це, як на мене, великий стрибок. Зараз пробують якісь нові напрямки, нові підходи. Дуже допоміг технічний розвиток. Якщо раніше знімали на плівку, що було дорого і важко, то зараз, якщо ти вже є готовим автором і конкретно маєш, що сказати, то тобі достатньо декілька акторів, хороша локація та цифрова камера – і ти вже можеш зняти власне авторське кіно. Це відкриває можливості.
