Нестерпна важкість буття: рецензія на фільм «Благодать» Паоло Соррентіно

Українська прем’єра фільму “Благодать” Паоло Соррентіно відбулася в рамках 9-го Київського тижня критики, а світова сталась трохи раніше, у вересні, в рамках 82-го Венеційського кінофестивалю. На місцевому острові Лідо стрічка стала фільмом-відкриттям, а також принесла Тоні Сервілло, який уже звично зіграв протагоніста в картині Соррентіно, заслужений Кубок Вольпі за Найкращу чоловічу роль.

Читайте також: Дві столиці Паоло Соррентіно: Найестетичніший путівник по Риму та Неаполю

Сюжет розповідає персональну історію вигаданого італійського президента Маріано Де Сантіса, якому в народі дали прізвисько «залізобетон» за його витриманість і непохитність. Поважний лідер, експерт із кримінального права, вдівець і батько двох дорослих дітей — термін його правління зовсім скоро добігає кінця, а на робочому столі залишилося всього три документи, що потребують уваги: два прохання про помилування та контроверсійний законопроєкт про евтаназію, здатний сколихнути консервативне італійське суспільство. Втім головною проблемою, яка вже 40 років мучить протагоніста, залишається пошук відповіді на питання «хто саме був таємним коханцем його покійної дружини?».

Проблема легалізації евтаназії, здається, досить сильно хвилює європейське суспільство, адже за останні 5 років уже кілька іменитих режисерів присвячували свої картини цьому питанню. Наприклад Франсуа Озон із фільмом «Все пройшло добре» у 2021 чи Педро Альмодовар із минулорічною стрічкою «Сусідня кімната». Серед більш давніх прикладів можна згадати «Море всередині» іспанця Алехандро Аменабара з прекрасним акторським перформансом Хав’єра Бардема. Цього разу настала черга Паоло Соррентіно висловитись і йому є що сказати.

Нова картина помітно відрізняється від попередніх робіт італійського візіонера. Вона не така монументальна, як «Велика краса», не така мрійливо-наївна, як «Рука Бога», та зовсім не така контрастна, як «Партенопа». У візуальному ряді майже відсутні звичні елементи вишуканої барокової пишності, а в сюжеті практично не залишилося місця для фірмового магічного реалізму. Якщо спробувати описати «Благодать» одним словом, то це була б «стриманість». Такий підхід є не просто формальним експериментом чи спробую режисера попрацювати в новому для себе стилі — він повністю зумовлений особистістю головного героя та його внутрішнім світом.

Читайте також: Краса і молодість Паоло Соррентіно: огляд фільму “Партенопа”

Будучи поміркованим та розважливим президентом, Маріано гнітиться під вагою відповідальності, нерішучості та необхідності дотримуватись офіційних формальностей. Він стриманий в одязі, у їжі та в спілкуванні, а ледь не єдиним проявом його «свавілля» є помірне паління та прослуховування треків італійського репера Guè. Навіть розкішно оздоблені стіни Квіринальського палацу, який здавна є офіційною президентською резиденцією в Римі, візуально обмежують героя, стискаючи простір навколо нього. Тим сильніше відчувається контраст із рідкісними сценами медитативного полегшення на природі, куди протагоніст переноситься у своїх ностальгічних спогадах. У минулому, коли його дружина була ще живою, він по-справжньому відчував життя, але зараз від цього майже нічого не залишилось. Здається, його дні вже не належать йому.

Якщо у Мілана Кундери була книга про «нестерпну легкість буття», то Соррентіно в «Благодаті» розмірковує про його нестерпну важкість. Про підсвідомий пошук омріяного полегшення та про прагнення опинитись у невагомості, коли життя тисне на тебе з усіх боків. Про бажання не просто спати, а бачити сни. Про необхідність дозволити собі жити і нарешті подивитися вперед, скільки б гірко-солодкого задоволення не приносили погляди назад.

Символічно, що знімаючи цей фільм, Паоло Соррентіно ніби сам підсилює це останнє твердження. Після двох очевидно ностальгічних стрічок, присвячених рідному Неаполю та власній молодості на його вузеньких вуличках, він розвертає свою камеру вперед, задумливо вдивляючись у майбутнє. Повертаючись до Риму, режисер створює надзвичайно стриманий та зрілий фільм, який може стати початком нового періоду в його творчості.