Італійський кінематограф ХХ століття подарував світу неймовірну кількість талановитих та самобутніх режисерів: Федеріко Фелліні, Мікеланджело Антоніоні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселліні, Джузеппе Торнаторе та багато інших. Наше століття починає поступово доповнювати цей список і одним із головних імен безсумнівно є Паоло Соррентіно.
Уродженець Неаполя, що збирався стати економістом, але у 25 років вирішив кардинально змінити своє життя – переїхати до Риму та почати знімати кіно. Зараз, майже 30 років потому, він має у своєму активі 10 повнометражних фільмів, 2 сезони популярного серіалу, а також нагороди Каннського кінофестивалю, Європейської кіноакадемії, BAFTA і навіть «Оскар» за найкращий міжнародний фільм.
На творчість Соррентіно значною мірою вплинула його любов до літератури. Вустами своїх героїв автор цитує та аналізує творчість улюблених письменників: Марселя Пруста, Гюстава Флобера й Роберта Бернса. Окремо варто відзначити вплив магічного реалізму, вкраплення якого присутні в більшості стрічок автора. Ба більше, він переписав та опублікував сценарій власної картини «Юність» у вигляді самостійного роману, а також написав кілька окремих оповідань.
Не менш помітний і вплив живопису, особливо класичних майстрів італійського Відродження. Яскравою ілюстрацією стали вступні титри «Молодого Папи», які розповідають всю історію католицької церкви за допомогою картин, повз які стильно проходить головний герой. Кінематограф Соррентіно не лише неймовірно естетичний, але і вражаюче еклектичний. У ньому візуальний ряд, натхненний Ренесансом та Бароко, доповнюється гармонійним чергуванням класичної та електронної музики.
Центральними темами творчості Паоло стають знайомі для будь-якого італійця проблеми – політика, релігія та футбол. Як і в реальності, вони часто переплітаються в єдине ціле. Прикладом такого поєднання можна назвати картину «Сільвіо та інші», присвячену Сільвіо Берлусконі – одіозному італійському політику й багаторічному президенту футбольного клубу «Мілан».
Майже у всій фільмографії автора, а особливо в картинах останніх 10 років, неозброєним оком помітна автобіографічна складова. Соррентіно не просто створює абстрактні сюжети, а проектує своє життя і свої переживання на великий екран. Протагоністи режисера часто визначаються ключовою рисою, яка вочевидь властива й самому автору, а саме надчутливістю. Вони вміють бачити вічне, дивлячись на миттєве та буденне. Таким чином до вищезгаданих «земних» тем, Паоло регулярно додає філософські та екзистенційні питання, як-то пошук сенсу життя («Велика краса»), проживання самотності («Де б ти не був») чи ностальгія за втраченою молодістю («Юність»).
Серед героїв Соррентіно можна зустріти одіозних політиків, старіючих композиторів, сором’язливих юнаків, ватиканських кардиналів та сумуючих представників богеми, але в кожному фільмі є ще один неочевидний герой – місто. Воно диктує тон і темп оповідання і створює свою унікальну атмосферу. Двома головними містами для Паоло Соррентіно є Неаполь, де він народився і сформувався як особистість, і Рим, де він прожив значну частину дорослого життя, перетворившись зі мрійливого юнака на впевненого майстра. Цікаво відзначити, що в його творчості ці «столиці» з’явилися у зворотній послідовності, але ми відправимось у подорож саме в хронологічному порядку.
Рим – Велика Краса / La Grande Bellezza (2013)
Тільки переїхавши до Риму, спостережливий юнак одразу почав колекціонувати своєрідні замальовки та життєві епізоди, свідком яких він ставав. Згодом ці маленькі фрагменти гармонійно склались у монументальну мозаїку Вічного міста під назвою «Велика краса». Саме цей фільм приніс Паоло міжнародне визнання і став головним діамантом у короні його фільмографії.
У центрі сюжету Джеп Гамбарделла, зіграний постійним екранним альтер-его режисера Тоні Сервілло. У юному віці Джеп написав роман, який вразив італійське суспільство, але останні 40 років його життя це поодинокі інтерв’ю з різними «загадковими» артистами, пусті розмови з колоритними представниками місцевої богеми та нескінченні світські вечірки. У цьому алкогольно-танцювальному тумані його рятує оточуюча естетика Вічного міста та вислизаючі спогади про чуттєву красу юнацтва.
Як можна здогадатись із сюжету, фільм є своєрідним омажем «Солодкому життю» Федеріко Фелліні. Джеп Гамбарделла має багато спільного із журналістом, зіграним Марчелло Мастроянні. Схожим чином він змушений лавірувати між безцільними вечірками, беззмістовними дискусіями та проявами сучасного мистецтва в пошуках чогось дійсно справжнього.
У «Великій красі» Соррентіно влаштовує глядачам справжню екскурсію Римом. З квартири протагоніста відкривається захоплюючий вид на Колізей та сквери елегантних піній – головних дерев Вічного міста. Камера проводить нас через сонячний апельсиновий сад на пагорбі Авентін та нічну пьяцца Навона. Ми бачимо смарагдову траву парку Акведуків та величні мости через Тибр, таємні зали середньовічних палаццо та навіть справжнього жирафа посеред античних руїн Circus Maximus.
Молодий Папа / The Young Pope (2016)
Враховуючи любов Соррентіно до Риму й релігійних дискусій, зовсім не дивно, що він захотів зняти серіал про Ватикан і Папу. Неонові хрести, черниці, що танцюють під електронну музику та кенгуру посеред католицької столиці – реалізація ідеї вдалася на славу. Шоу вразило глядачів своєю естетикою, сміливістю та глибиною символізму, а кількість відсилок до різноманітних шедеврів літератури та живопису заслуговує окремої статті.
Це історія про 47-річного американця Ленні Белардо – сироту, що любив вишневу колу і став наймолодшим Папою в історії католицької церкви. Інтриги кардинальских угрупувань завели конклав у глухий кут, а тому кандидатура юного Ленні, яким, здавалося, буде так легко маніпулювати (спойлер – зовсім ні), здалась їм чудовим компромісним варіантом.
Значний внесок в успіх серіалу зробив зірковий каст, який зібрав режисер. Роль норовливого і звабливого Папи виконав харизматичний британець Джуд Лоу («Талановитий містер Ріплі»). Черницю, що виховала хлопчика, зіграла оскароносна Даян Кітон («Енні Голл»), а роль кардинала Воєлло, інтригана і фаната «Наполі», дісталась Сільвіо Орландо («Кайман»). Також окремої уваги заслуговують Хав’єр Камара, знайомий по фільмам Педро Альмодовара, та Людівін Саньє, яку можна побачити в ранніх стрічках Франсуа Озона.
Розглядаючи фільмографію Соррентіно, як мальовничий путівник Італією, цей розділ виявляється присвяченим релігії. Ключове місце, очевидно, займає Ватикан із його пишними садами, вишуканими кабінетами, колонадою Берніні та звісно ж Сікстинською капелою (хоча насправді жодних зйомок на території міста-держави не проводилось через заборону від католицької церкви). Доповнює картину неймовірна Базиліка Святого Марка на однойменній площі Венеції, куди в кульмінаційний момент відправляється протагоніст.
Неаполь – Рука Бога / È stata la mano di Dio (2021)
Далі Соррентіно пропонує нам здійснити подорож не лише в просторі, але й у часі, адже події наступної стрічки відбуваються в Неаполі 80-х років. У часи, коли легендарний футболіст Дієго Марадона, перейшовши до місцевого «Наполі», звів з розуму ціле місто і часи, коли юний Паоло в повній мірі переживав чуттєвість своєї юності.
Читайте також: Паоло Соррентіно готує новий фільм
«Рука Бога» відчувається найвідвертішою та найінтимнішою картиною автора, адже в її основі його особиста життєва драма режисера. У центрі уваги підліток Фабієтто (за цю роль Філіппо Скотті було визнано найкращим молодим актором Венеційського кінофестиваля), у якому легко вгадується образ самого режисера. Він проводить час із родиною, задивляється на свою тітоньку, ходить на футбол і розмірковує ким хоче стати, коли виросте. Проте одна трагічна ніч кардинально змінює все його подальше життя та світосприйняття.
Тут Соррентіно не просто показує Неаполь, він знайомить нас зі своїм Неаполем. Чаруючі вогні нічного міста, які видно з пропливаючого морем катера, і гармонійна симетрія Галереї Умберто І, яка приваблювала багатьох режисерів. Похмуро-вулканічні пляжі острова Стромболі та скромний будиночок біля гірнолижного курорту в Роккаразо, де він проводив багато часу. Фільм занурює в атмосферу південної Італії тих років: крики з балконів під час футбольних матчів, відеомагнітофони, галасливі родинні вечері, скутери Vespa, освіжаюче море, гори пліток, корупція та регулярні жарти один над одним.
Крім спогадів про рідне місто, автор ділиться і тим, що надихало його в ті роки та поступово підштовхувало до кар’єри режисера. Музичний плеєр, з яким він майже не розлучався, стоси книжок і згадки про Федеріко Фелліні та Серджіо Леоне – авторів, чия творчість безумовно мала значний вплив на подальші картини Паоло.
Партенопа / Parthenope (2024)
«Партенопу» можна назвати квінтесенцією авторського стилю Соррентіно, адже тут поєднується майже все, про що ми говорили раніше. Вишуканий візуальний ряд, саундтрек, що моментально відкладається в пам’яті, елементи магічного реалізму, надчутливість героїв, а також теми релігії, футболу, філософії, самотності та меланхолійної туги за втраченою молодістю.
Режисер розповідає історію дівчини, названої на честь міфічної сирени, яка за однією з легенд і подарувала своє ім’я місту (до того, як стати Неаполем, воно називалось Партенопея). За народження Партенопа отримала в дар непересічну красу, але чи допомогло це їй стати дійсно щасливою? «Партенопа» стає для Неаполя тим, чим була «Велика краса» для Риму, але з поправкою на унікальний характер південної «столиці». Якщо Вічне місто вражало античною величчю, барочною вишуканістю та спокійною меланхолійністю, то Партенопея сповнена бурхливих контрастів. Тут після розкішної вечірки на круїзному лайнері можна заблукати у вузеньких вуличках, роздивляючись маленькі квартирки, в яких дивом співіснують великі родини. Тут мальовничі краєвиди острова Капрі, середньовічний Кастель-делль’Ово чи розкішний собор Святого Януарія чергуються з інтер’єрами занедбаних вілл, ранковими наслідками гучних вечірок та хаотичними святкуваннями довгоочікуваного чемпіонства «Наполі».
Читайте також: Краса і молодість Паоло Соррентіно: огляд фільму “Партенопа”
Соррентіно зізнається, що повернення на батьківщину викликає в нього одночасно почуття любові та болю. Ця емоційна дихотомія відчувається у всій стрічці. «Партенопа» захоплюється силою краси та молодості, але разом із тим самотньо потопає в ностальгії за втраченими можливостями. Картина здається своєрідною ілюстрацією до фрази одного зі своїх героїв – «Бог старався лише створюючи дитинство, а потім трохи відволікся».
