Історична драма «Будинок “Слово“: Нескінчений роман» йшла до екранів космічно довгі (особливо враховуючи низку історичних подій та зламів на рівні національної свідомості) 10 років.
Ідея створити фільм про діячів «Розстріляного відродження» виникла ще у 2014 році. Режисер Тарас Томенко у співавторстві з Любовʼю Якимчук створили документальний фільм-розвідку «Будинок “Слово”»(2017), де переповіли історію харківського «дома писателей» та його мешканців. 9 травня відбулась премʼєра одного з найочікуваніших українських історичних фільмів — про нього читайте у рецензії ПроШоКіно.
У модерний будинок за адресою вул. Червоних Письменників, 5, заселяється молодий пролетарський автор — Володимир Акімов. Його вірші йому насправді не належать, але брак таланту він нівелює оточенням: поруч живуть генії-сучасники, літературні авторитети, інтелектуали-гультяї та богема Харкова. Вигідне сусідство не робить Акімова письменником, а от співпраця із НКВС – будь ласка. Саме він писатиме доноси на мешканців в обмін на статус відомого радянського драматурга. Головного антагоніста зіграв Дмитро Олійник («Крути 1918», «Таємний щоденник Симона Петлюри»), який також грає в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра та театрі «Золоті ворота». Олійнику вдалося втілити андердога без роду та коріння, який піднімається кар’єрною драбиною через зраду власних ідей: спостерігати за його шляхом моторошно та прикро.
Сторону письменників уособлює персонаж Миколи Хвильового (В’ячеслав Довженко). Саме він запускає змію пригрітись та саме він одним із перших викриває сутність цього «проєкту», бо «не просто так їх так відгодовують». Більшовик та ідейний комуніст зустрічається із справжнім обличчям режиму, в який він вірив і ця боротьба відбувається більше у площині психологічній, ніж фізичній. В’ячеслав Довженко, універсальне обличчя українських байопіків («Інший Франко», епізод у «Перших днях»), грає із відповідним для його героя театральним надривом та драматизмом. Єдине, чого може не вистачати з боку сценарію — романтичного розриву між ідеалом та реальністю, адже кожен із мешканців будинку був заядлим комуністом. Кожного з них втілення цієї мрії зламало.
Кастинг проєкту та робота з акторами заслуговує окремої зали слави. Це саме той випадок, коли прототипи письменників виглядають ледь не ідентично. Рая Троянкер (Валерія Ходос), Майк Йогансен (Андрій Ісаєнко), Михайль Семенко (Геннадій Попенко) та Лесь Курбас (Станіслав Сукненко) — ніби живі копії, й у профіль, й в анфас. Важливо, що ці версії «живуть» на екрані, а не стають частиною декору чи історичним маркером епохи. У кожного з мешканців є невелика, але власна сюжетна лінія: Сосюра зависає у любовному трикутнику між дружиною Марією та коханкою Раєю, у квартирі Хвильового не стихають скандали, а Семенко має свій саркастичний коментар на кожну подію в будинку.
Читайте також: Формула модної спортивної драми. Рецензія на фільм “Суперники”.
Рівні чорного у фільмі поступово змінюються відповідно до настрою картини: від ідилічних творчих просторів до задушливої тюремної камери. Оператор Михайло Любарський створює не позбавлену цікавих візуальних рішень картинку, що викликає тривогу. Але атмосфера трилеру, що розгортається у 1930-х просто б не працювала без ґрунтовної дослідницької частини та уваги до деталей. Помітно, що більшість сцен знімали у павільйонах, але й картина — не замальовка з вулиць тогочасного Харкова. Локації не виглядають штучними: кожна квартира має свого власника, якого можна впізнати за дрібними інтер’єрними деталями, у редакції висять високочолі портрети вождів, а на вході до клубу — афіша театру «Березіль».
Лінія “розстріляного відродження” в українському кіно — не нова, але й зовсім не відома масовому глядачу. З 1991 по 1992 рік виходила серія документальних фільмів Леоніда Анічкіна про репресовану інтелігенцію: «Моя адреса — Соловки»: «Пастка» (про Леся Курбаса), «Тягар мовчання» (про Миколу Куліша), «Не вдарте жінку навіть квіткою» (про жінок— жертв репресій), «Навіщо перекладати Вергілія?» (про Миколу Зерова), але побачити їх було можливо в Домі Кіно чи в пізній нічний час на телебаченні. Тому «Будинок “Слово“: Нескінчений роман» є не тільки ігровим дебютом Томенка, а й першим вдалим історичним фільмом на цю тему в це бентежне десятиліття, коли історія про знищення покоління діячів української культури стає ще боліснішою та актуальнішою.
Читайте також: Розпочались знімання біографічної драми про Олександар Довженка – що відомо про проєкт.
