Цього року фестиваль анімації LINOLEUM відбудеться з 1 по 5 жовтня у двох локаціях Києва – UNIT.City та Будинку кіно. Це найбільший показ авторської анімації в Україні, який займається промотування незалежної анімації та створення сприятливих умов для розвитку анімаційної та суміжних індустрій в Україні. ПроШоКіно поспілкувались з незмінною директоркою фестивалю – Анастасією Верлінською про цьогорічний фестиваль.
Читайте також: Фестиваль LINOLEUM проведе серію лекцій та майстер-класів про роботу з анімацією
За роки існування LINOLEUM перетворився на головний фестиваль анімації. На вашу думку, які його головні досягнення?
Те, що ми продовжуємо існувати, не пропустили жодної едиції включно з роком вторгнення, отримали кваліфікацію BAFTA та намагаємося створити максимальну кількість додаткових можливостей для наших авторів та авторок в Україні та за кордоном.
Чи змінилися очікування глядачів та авторів від фестивалю з початком повномасштабної війни?
Складно сказати: якщо зважати на відгуки після вторгнення, то просять менше «депресивних» фільмів. Але проблема в тому, що автори і авторки здебільшого рефлексують на те, що їх оточує. Я думаю, змінилися не стільки очікування, скільки можливості, які «закрилися» (фінансування, виїзд за кордон тощо), і тепер їх треба шукати в інших місцях — частково це компенсує фестиваль співпрацею з іноземними партнерами та освітньою програмою.
Чи можливий вихід на ширший рівень?
Вихід можливий, але за певних умов. Я думаю над переформатуванням фестивалю, але поки не знайшла оптимального варіанту, який дозволив би гарно збалансувати і покази, і освітню частину. Також розмірковую про перенесення LINOLEUM до іншого міста, адже в Києві — просто навала кінофестивалів, які перетинаються та йдуть один за одним, і це виглядає неекологічно. Для мене дуже важливою є присутність іноземців, а вони побоюються їхати саме до Києва, і через це ми втрачаємо додаткові можливості для обміну досвідом. Загалом подій — якась нескінченна кількість, і в дизайні, і в ілюстрації; з одного боку, це круто, а з іншого — змушує думати про власну унікальність: що може привнести твій фестиваль, чого не можуть інші. Чи можуть інші фестивалі «закрити», наприклад, потребу в анімаційних показах — і тоді ми фокусуємося виключно на підтримці галузі; чи, навпаки, варто робити ще більше показів. Сподіваюся, наступного року я все це упорядкую у своїй голові й звірюся зі спільнотою.
Найболючіша сторона – фінансування. Яка ситуація наразі з LINOLEUM?
Цього року ми отримали грант від Держкіно України, який покриє основну частину витрат фестивалю. Також маємо низку чудових партнерів, що допомагають створювати додаткові можливості: дослідження «Анімація: путівник до професії» від Британської Ради в Україні, воркшоп від T-Port для тих, хто починає свій професійний шлях, за підтримки Goethe-Institut в Україні, а також підтримку Польського інституту у Києві з показами. Водночас, на мою думку, проблема в тому, що більшість програм фінансування сфокусовані на вузьких, специфічних темах, які вплетені у фестиваль, але не є основними. Через це чимало класних креативних проєктів в Україні втрачають можливості фінансування — і це проблема.
Дехто вважає, що фестиваль має шукати спонсорів та існувати без державної підтримки, але це не так просто, як здається. У будь-якому разі наша освітня частина безкоштовна для всіх і передбачає трансляції, аби більше людей в Україні могли слухати та дивитися, — і це якраз має підтримуватися державою також. Шукати гроші — це нелегке завдання і інколи потребує ще й сталевих нервів: буває, що до фестивалю лишається місяць, а нам іще нічого не підтвердили, тоді як роботу вже виконано, і зупинятися — не варіант. А ще варто зауважити, що фактично цілий рік ГО існує за власний кошт.
Як живе фестиваль? Бо багато хто вважає, що життя його кілька місяців – від підготовки прийому робіт до власне проведення. Розкажіть життєвий цикл LINOLEUM.
Я трохи контрол-фрік, тому мені потрібно, щоб усе було готове максимально завчасно, аби ми не «вмирали» в останній момент (на жаль, ми все одно «вмираємо»). Підготовка до фестивалю починається за місяць після його завершення, а інколи — й одразу. Уже в листопаді треба написати всім потенційним партнерам і почати готувати грантові заявки. У грудні має бути сформований концепт: тема, потенційні члени журі, митець/мисткиня, що працюватиме над візуальною айдентикою, а в січні ми стартуємо з відбором. До травня фактично мають бути визначені всі ключові партнерства, продумана освітня частина фестивалю та додаткові можливості в межах подій. У червні — повністю готова програма показів і освітня програма. За два місяці до фестивалю ми починаємо поступово знайомити з усім, що ви побачите й почуєте. А за три тижні публікуємо детальний розклад: навіть якщо ви нічого так рано не плануєте, це принаймні зменшує кількість моїх панічних атак.
Як ви бачите роль анімаційних фестивалів сьогодні: це майданчик для професійної спільноти чи передусім простір для глядачів?
До вторгнення моєю головною ціллю було показати якомога більшій кількості людей, що анімація — це мистецтво, яке здатне говорити унікальною, водночас універсальною мовою. Саме анімація вміє показувати складне простим, передавати будь-які відчуття та переживання, допомагати долати травму й, навпаки, шокувати. Ми багато подорожували Україною з нескінченними показами та дискусіями.
Проте через війну ситуація змінилася, і ми дещо змістили фокус на терапевтичні проєкти, де працюємо з підлітками та ветеранами, а сам фестиваль і діяльність ГО загалом спрямовані на підтримку індустрії та авторів — насамперед на освітню складову та пошук можливостей для їхньої репрезентації за кордоном. Звісно, ми не відмовляємося від показів, якщо нас запрошують, але вже не так активно ініціюємо їх самостійно, бо ресурси дуже обмежені, а роботи — дуже багато.
Як вам вдається поєднувати роботу директорки і натхненниці фестивалю з особистими творчими чи дослідницькими інтересами?
Так уже сталося, що я люблю працювати: мені швидко стає нудно у відпустці, якщо я нічого не роблю. Я не можу просто лежати на морі. Народження дитини теж на це аж ніяк не вплинуло: звісно, стало важче в плануванні, але кількість роботи не зменшилася. Скільки себе пам’ятаю, у мене постійно були якісь інтереси — від потойбічного й психології до криміналістики і неймовірної серії наукпопу від «Віхоли».
Анімація — це все ж таки технологічне мистецтво, і воно дуже швидко розвивається, тож треба встигати за цим, відстежувати, подорожувати, знайомитися з людьми й втілювати ідеї в реальність. Коли я справді чимось захоплена, все йде доволі легко. Проте варто зазначити, що це все не дуже й здорово, бо хронічно ходиш по колу «захоплення — вигорання», але такий уже в мене темп.
Які анімаційні роботи чи автори останніх років справили на вас найбільше враження?
Чесно кажучи, складно сказати: у мене занадто високий рівень надивленості, і мене вже відверто рідко вдається здивувати. Радше є фільми, які мені дуже сподобалися. Наприклад, у цьогорічній програмі є «Дитина Матері» Наомі Муар та «Бог — ненав’язливий» Жослін Шарль — це перші, що спадають на думку. А з огляду на те, що відбувається у світі, мені зайде будь-яка історія з добрим гумором; комедії сьогодні — рідкість.
Чого, на вашу думку, бракує українській анімаційній індустрії для міжнародного прориву?
Багато хто сказав би — грошей, проте мені здається — ідей. Ідей, які влучали б у цільову аудиторію. У нас багато хто вважає себе режисером і хоче робити своє без жодного аналізу й розуміння ринку. У найкращому випадку раз на рік виходить короткий метр, здатний представити Україну на міжнародній арені; повний метр відсутній, а серіалів майже немає. Звісно, окремі проєкти проривалися на світовий ринок, але їх, на жаль, небагато. Тут ще питання здатності до самокритичного аналізу, бо трапляються або занадто самовпевнені особистості, або ті, хто себе дуже недооцінює.
Читайте також: Для дітей та підлітків у комунальних кінотеатрах Києва: що покажуть на фестивалі LINOLEUM у дитячих програмах
