Бразильська нова хвиля: кіно країни, яка пережила диктатуру

Крім початку довгоочікуваної весни, березень підготував для українських кіноманів ще кілька приємних новин. Однією з них безсумнівно стане прокат бразильского історично-політичного трилера «Таємний агент», який розпочнеться з 12 березня. Фільм отримав 3 нагороди на минулорічному Каннському кінофестивалі, а також 4 номінації на майбутню премію «Оскар», а тому це дійсно подія великого масштабу. Користуючись цим приводом, в матеріалі ПроШоКіно ми вирішили дослідити історію та особливості бразильского кінематографу, а також прослідкувати залежність його розвитку від соціально-політичної ситуації в країні.

Першою асоціацією, що виникає при згадці про бразильське кіно, для багатьох людей будуть легендарні мильні опери, що заполонили українське телебачення на зламі століть. «Рабиня Ізаура», «Клон» та багато інших серіалів стали справжніми гітам у нашій країни. Проте бразильский кінематограф звісно ж не обмежується лише ними, а має довгу і вельми драматичну історію.

Перший кінопоказ у країні відбувся в далекому 1898 році, а на початку 1900-х вже розпочалася по-справжньому «золота доба» бразильського кіно — у цей період щороку створювались сотні фільмів, які значною мірою вплинули й на розвиток світового кінематографу. Стрічки тієї епохи часто повторювали колонізаторські наративи та зображували переважно багаті верстви суспільства.

Наступним важливий етапом став період 30–40-х років. Поштовхом для виходу на новий рівень стало створення двох великих кіностудій Atlantida та Vera Cruz. Спочатку вони надихалися масштабами голлівудських стрічок та намагалися створювати комерційне кіно, але пізніше почали зміщувати фокус у бік авторських картин, які сформували своєрідну «Бразильську нову хвилю».

Головною особливістю «нової хвилі» була відмова від колонізаторської оптики. Фільми почали піднімати гостро-соціальні теми та концентруватися на проблемах простих людей, для яких бідність це не щось екзотичне, а звичайна реальність. Одним із найвпливовіших та найважливіших режисерів того часу можна назвати Глаубера Рошу («Чорний бог, білий диявол», «Земля в трансі»), чия творчість пізніше надихала велику кількість інших авторів та послідовників.

У кінці 60-х років владу захопила військова диктатура й більшість режисерів «нової хвилі» були змушені покинути країну, що фактично поставило хрест на подальшому розвитку цього напряму кіно та скоротило загальні обсяги кіновиробництва. На початку 80-х із помітною лібералізацією соціально-політичної обстановки, почав потрохи оживати і кінематограф, але справжнє відродження почалося вже у 90-х, коли держава почала серйозно інвестувати в цю галузь.

Знаковими фільмами цього періоду ренесансу стали «Принцеса Бразилії» (1995), «Центральний вокзал» (1998), «Місто Бога» (2002), «Сміття» (2014) та багато інших. Ці фільми продовжували ідеї «нової хвилі», розповідаючи серйозні драматичні історії та піднімаючи важливі соціальні теми. Згодом ця особливість стала невід’ємною складовою успіху всіх майбутніх бразильских фільмів, що лише підкреслює значущість того періоду.

Паралельно з повнометражними фільмами та вищезгаданими телевізійними мильними операми почала розвиватися і анімація — тут найгучніше прозвучало ім’я Карлоса Салданья, що спочатку створив легендарний «Льодовиковий період», а пізніше барвисту дилогію «Ріо» про пташок та свою батьківщину.

Здається, останніми роками бразильське кіно починає переживати новий пік свого розвитку. На минулорічній церемонії «Оскар» на весь світ прогриміла соціальна драма «Я все ще тут», яка була відзначена трьома номінаціями та перемогла в одній із них, отримавши звання «Найкращий міжнародний фільм». У 2025-му місцеві фільми продовжили свої успіхи: «Блакитна стежка» Габрієля Маскаро виграла «Гран-Прі» Берлінського кінофестивалю, а «Таємний агент» Клебера Мендоса Філю планує навіть перевершити успіхи минулорічного попередника. Цікаво відзначити, що обидві картини були показані на цьогорічному Київському Тижні Критики.

Чи варто додатково казати, що всі вищезгадані стрічки піднімають важливі соціальні теми? Якщо «Блакитна стежка» скоріше фантазує про майбутні проблеми бразильського суспільства, то «Таємний агент» і «Я все ще тут» переносять глядачів у один із найпохмуріших моментів національної історії, а саме часи правління військової диктатури у 70-х роках минулого століття. Переглянувши ці картини можна не лише насолодится хорошим кіно, але й зануритись у ту епоху та дізнатися трохи більше про історичні проблеми бразильского народу.