Сполучені Штати Америки у недалекому майбутньому розділено громадянською війною у фільмі “Повстання Штатів”. У Вашингтоні президент (Нік Офферман) намагається подовжити останні дні свого терміну та віддає накази на бомбардування населення. Техас та Каліфорнія неочікувано об’єднують сили проти влади у Західні війська, формується Альянс Флориди та Нова Народна Армія, які ось-ось увійдуть до столиці. У Капітолії президент, якого Ґарленд в інтерв’ю описує, як фашистського диктатора, репетує звернення до громадян та наголошує на неминучості програшу повстанців та масштабі майбутньої перемоги.
Досвідчена військова фотографка Лі Сміт (Кірстен Данст) під час теракту в Нью-Йорку рятує Джессі (Кейлі Спені) — молоду фотокореспондентку. Лі разом з журналістом Джоелом (Вагнер Моура) планують поїхати до Вашингтона, щоб взяти останнє інтерв’ю у президента. До них доєднується Семмі (Стівен Гендерсон), кореспондент настільки досвідчений та старий, що “пише для залишків New York Times”. Повністю компанія складається, коли Джессі вмовляє Джоела взяти її разом із ними. Мотивація у кожного з героїв різна, що у сумі складає загальний психологічний портрет воєнного кореспондента.
Лі, здається робить свою роботу автоматично, не пригнічуючи себе вантажем емоцій. Вона перебуває у сильному внутрішньому конфлікті через несприйняття населенням власної країни її доробку: навіщо фіксувати війну, якщо ніхто не зробить висновки. На противагу її досвіду існує ще зелена Джессі, яка тільки вчиться знімати, знаходить проблеми через брак досвіду та не сприймає реальність так сіро. Джоел перебуває у залежності від адреналінових гойдалок, а Семмі, попри вік, не може пропустити такий інфопривід.
Читайте також: Новий фільм Йоргоса Лантімоса “Kinds of Kindness” вийде цього літа
Британський сценарист та режисер Алекс Ґарленд (“28 днів по тому”, “Ex Machna”, “Чоловічий рід”) створює історію про сірість журналістської моралі та безпристрасну фіксацію війни. Загальний контекст громадянської війни в цій історії працює, як фон та окреслюється не більш як одним абзацом на початку цього тексту. Ідеологічне підґрунтя кожної зі сторін обмежується категоріями “за владу” і “проти неї” та не потребує додаткових пояснень. Героїв, яких зустрічають персонажі фільму під час божевільної подорожі штатами, візуально важко віднести до якогось із таборів. Техніка на озброєнні сепаратистів мало чим відрізняється від озброєння лоялістів — лише десь на фоні з’являється прапор із двома зірками. А мотивацію сторін виголошує репліка одного зі снайперів: «Ми стріляємо в них, а вони стріляють у нас». Ґарленд виводить війну у площину абсурду та зосереджується на характерах політично-нейтральних персонажів, чим тільки посилює антивоєнний наратив стрічки.
Технічна складова “Повстання штатів” корелює до статусу найдорожчого фільму студії “А24”: якісний CGI, звук, який підсилює саспенс та жвавий монтаж, що не залишає часу на оцінку цієї доволі схематичної історії. У фільмі присутні голосні звуки пострілів та вибухів, що характерно для жанру, але нагадати про це українському глядачу дійсно варто.
Деякі сцени можуть ретравматизувати, але якщо дистанціюватись, то виходить, що ти дивишся спекулятивну фантастику про гіпотетичну війну в США майбутнього у кінотеатрі країни, що воює на власній території. Історію про громадянську війну, яка через пісний лор не має жодних ідеологічних передумов та здається більш-менш змістовною через натяки на реальні події (не дивно, що західні критики вбачають у персонажі президента образ Дональда Трампа). Війну, у якій Техас і Каліфорнія створюють коаліцію та перемагають. Відчуття абсурду від реальності та абсурду, сконструйованого у кіно, накладаються одне на одного та після відкритого фіналу не дають жодної оцінки, окрім всеосяжної поваги воєнним кореспондентам.
Читайте також: Документальний доказ людяності. Рецензія на фільм “Ми, наші улюбленці та війна”
