Історія українського горору фактично розпочалась після повернення незалежності у 1991 році. У період 1990-х режисери разом із розпадом централізованої радянської кіноіндустрії отримали більше творчої свободи та контактів зі світовим кіномистецтвом. Деякі дослідники вбачають ознаки фолк-горору у фільмах режисерів українського поетичного кіно, але стала традиція горору досі не є сформованою таким чином, як у Німеччині, Франції чи Америці. У статті “Бодай тебе чорти вхопили: Фолк-горори в історії українського кіно” кінознавець Станіслав Битюцький визначає відсутність традиції українського горору через політику соціальної уніфікації громадян СРСР:
«Горор, як і все фантастичне й містичне, говорить про якесь відхилення, про щось незрозуміле. Але у СРСР подібне було табуйоване, інакшість вважали чимось протизаконним, збоченим. Радянський громадянин мав бути повністю «нормальним» і жити в утопії під назвою СРСР. Через це у нас і немає сталої традиції горору чи химерного кіно. Й українські містичні фільми, які виходили в останні десятиріччя, намагалися одразу посилатися на Голлівуд, забуваючи про будь-яке власне коріння. Радянський громадянин мав бути повністю “нормальним” і жити в утопії під назвою СРСР. Через це у нас і немає сталої традиції горору чи химерного кіно.»
У цьому матеріалі ПроШоКіно згадає ключові українські горори та розповість про те, на які зміни варто очікувати найближчим часом.
Вій (1967)
Екранізація повісті Миколи Гоголя була знята на Івано-Франківщині та Чернігівщини українським режисером Костянтином Єршовим, однак на базі кіностудії Мосфільму. «Вій» став лідером прокату 1967 року. Того року лише в СРСР фільм подивилися понад 33 мільйони глядачів. Історія розповідає про семінариста Хому Брута, якого відправляють провести три ночі біля труни померлої панночки. Однак дівчина виявляється відьмою, і щоночі він змушений протистояти злій силі, яка намагається захопити його душу.
Вечір на Івана Купала (1968)
На хуторі живе молодий бідний селянин Петро, що підпрацьовує у багатого хазяїна Коржа. Він закохався в його доньку, Федору, а дівчина відповіла хлопцю взаємністю. Але батько категорично відмовляється віддавати доньку у шлюб з батраком. В цей час до хутора прибуває козак-розбишака Басаврюк, який частує відвідувачів шинка. Ніхто не дослухається до попереджень дяка, що таке святкування не скінчиться добром. Петро приходить наступного дня в шинок, де Басаврюк здогадується, що той тужить за дівчиною. Басаврюк пропонує угоду — він дасть купу золота, а хлопець за це знайде для нього квітку папороті, що цвіте лише на купальську ніч. З цього стає зрозуміло, що заїжджий козак — це чорт.
Одними з ключових характеристик фолк-горору є конфлікт людини та природи, ізоляція героїв за культурними, національними чи релігійними особливостями, специфічна релігійна або антихристиянська мораль. Юрій Іллєнко використовує літературні твори Миколи Гоголя та Гете для того, щоб створити унікальну сюрреалістичну оповідь, в якій присутні українські традиційні мотиви. Водночас цей фільм стає протестом, адже попередній фільм Іллєнка, «Криниця для спраглих» засудили за «ідеологічні збочення».
Голос трави (1992)
Фільм розповідає історію посвячення молодої чарівниці у таємниці чаклунства. Фільму притаманна поетична стилістика, джерелом якої є український фольклор. Роль молодої відьми виконує Ольга Сумська. Українська традиція горору тісно пов’язана із літературою: обидва фільми Наталії Мотузко «Чудо у краю забуття» та «Голос трави» засновані на «химерній прозі» дослідника та пистьменника-шістдесятника Валерія Шевчука.
Оберіг (1990)
Ще один український горор, який має літературну основу. Фільм «Оберіг» (1990) Миколи Рашеєва засновано на романі Володимира Дрозда, дослідника поліської міфології та одного з ключових авторів української химерної літератури 80—90-х. За сюжетом двоє друзів переїздять до Києва з села, щоб змінити своє життя. Першому це вдається, а другий — потерпає невдачу, але після смерті друга вирішує продовжити його справу. Спроба стати двійником перетворюється на химерну трансформацію у вурдалаку. стрічка є критичною відповіддю тогочасному суспільству та досліджує зміни, які відбуваються в епоху «великих можливостей» через форму горору. Доля фільму склалась трагічно, але типово для того періоду: його показали на декількох закритих кінопоказах та не випустили у масовий прокат.
Читайте також: 5 фільмів про українські 1990-ті: від пострадянського нуару до драм дорослішання
Штольня (2006)
Той самий, легендарний «перший український фільм жахів», створений Любомиром Левицьким. Стрічка стала спробою створити масовий та популярний серед молоді продукт голлівудського рівня (та з голлівудськими штампами), але без голлівудських бюджетів. Цей та інші схожі фільми періоду пізніх 2000-х та ранніх 2010-х (“Тіні незабутих предків”, “Синевир”) є прикладом вестернізації та відсутності власної жанрової традиції. Тобто кіно створювалось, спираючись на досвід інших держав із розвинутішою кіноіндустрією, а не на доробок українських режисерів. Голод до західного та жанрового допоміг стати на стежку пошуків нового “я” українського кіно, хоч іноді виглядав крінжово.
Фільм розповідає про групу студентів-археологів, що вирушають на розкопки в загадкову штольню, сподіваючись знайти там стародавні артефакти. Однак замість наукових відкриттів вони стикаються з незрозумілими й жахливими подіями, коли виявляється, що штольня приховує темні таємниці. Поступово студенти розуміють, що виходу назад може і не бути.
Брама (2017)
Фільм Володимира Тихого розповідає про сім’ю, що мешкає у Чорнобильській зоні відчуження. Головує у ній баба Пріся, яка товаришує з русалками. З нею живуть онук Вовчик і хвороблива донька Слава, яку покинув чоловік. Несподівано їхнє розмірене життя закінчується — баба Пріся отримує містичне попередження про особисту катастрофу, що станеться найближчим часом, і якій треба запобігти.
Головну роль виконала Ірма Вітовська, яку складно впізнати під декількома шарами гриму. Стрічка заснована на п’єсі Павла Ар’є «На початку і наприкінці часів» та є своєрідним роздумом щодо становища сучасної України.
Конотопська відьма (2024)
Попри пряму літературну цитату у назві, стрічка натхненна реальними трагічними подіями, а саме – повномасштабним російським вторгненням на територію України та окупацією українських міст. За сюжетом, прадавня відьма з Конотопу давно зреклася власних чаклунських сил. Тепер вона живе звичайним життям з українським хлопцем, на ім’я Андрій. Проте її мирне життя зазнає краху, коли розпочинається повномасштабна війна з Росією, і місто частково захоплюють окупанти. Намагаючись врятувати кохану, Андрій гине в неї на руках. Жінка повертає власні сили та мститься загарбникам, жорстоко та нещадно.
Стрічка отримала дуже полярні відгуки від критиків та глядачів, але у прокаті зібрала понад 1 млн доларів. Автори планують продовжити цю історію та створити ще 2 тематичних горори. Перший буде присвячений підриву Каховської ГЕС, а другий – боротьбі із фашизмом. Що це: експлуатація болючої теми чи терапія для масового глядача – вирішуйте самі.
Морена (2024)
Вишенька на торті українського горору, яка уособлює в собі майже всі риси перелічені у цьому матеріалі. Міфологія, треш, секс, насильство, естетика горорів нульових та орієнтація на Захід. За сюжетом, Ганна та її київський хлопець Юрко влітку приїжджають погостювати та познайомитися з батьками дівчини в невеличке українське селище в Карпатах. На святкуванні Івана Купала місцева дівчина Іванка, яку прозвали Мореною, кладе око на Юрка та вирішує відбити його у Ганни. Але після зустрічі з Мореною навколо пари починають відбуватися дивні речі, а конфлікт дівчат переростає у криваву драму, що назавжди змінить розмірене сільське життя.
