Київський тиждень критики – один з найяскравіших кінофестивалів України. Його кураторством займаються професійні українські кінокритики, а до програми входять фільми з лайн-апів головних світових кінофестивалів цього року, а також стрічки, що мали значний вплив на історію кінематографа або присвячені визначним діячам кіномистецтва. Хоч резонною відповіддю на питання “що дивитись на КТК?” є “все”, але ПроШоКіно створив гайд фестивалем, який відбудеться вже 17-24 жовтня.
“Партенопа”, Паоло Соррентіно — Спеціальні покази
Нова стрічка Паоло Соррентіно — це черговий любовний лист до Неаполя, рідного міста режисера. 1950 року тут народилася надзвичайно вродлива жінка, названа Партенопою на честь міфічної сирени. Вона зачаровує кожного, кого зустрічає, чоловіки прагнуть її уваги. Партенопа намагається знайти баланс між своєю зовнішньою привабливістю та внутрішнім світом, прагнучи більшого, ніж просто захоплені погляди.
“Реал”, Олег Сєнцов — Українські Ґала-прем’єри
З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну Олег Сенцов доєднався до українського війська та воював на південно-східному фронті. Улітку 2023 він випадково зняв один із боїв, коли його БТР був уражений ворогом. Олег опинився в найближчий траншеї та за допомогою радіозв’язку намагався організувати евакуацію частини свого підрозділу, який був під обстрілом, майже без боєприпасів, на позиції під кодовою назвою «Реал».
Кінокритик Сергій Ксаверов характеризує «Реал», як антифільм. «Це півтори години бойової, але рутинної ситуації, які зафільмовані без попередньої інтенції самого автора, що суперечить самій ідеї кіно, як погляду на реальність. «Реал» набуває іншого сенсу лише як “знайдений матеріал”, наданого йому самим автором, і перетворюється на антитезу майже будь-якому фільму про війну — пропагандистському, журналістському, антивоєнному, розважальному.
“Реал” не має традиційної драматургії, що розгойдує глядачів емоційними гойдалками та накопичує сили на найбільші поштовхи ближче до фіналу. “Реал” не “створює” жодної ситуації, тому й оператор, і всі люди в кадрі не свідомі того, що вони в кіно. І перш за все «Реал» не є святкуванням свободи творчості попри все — скоріш, єдиною формою творчості, що доступна людині, що не належить зараз собі — вихаркнутим шматком випадково захопленої реальності, яку ти пережив, щоб перетворити на фільм. А інші — ні.»
“Бруталіст”, Брейді Корбет — Міжнародна програма
Ласло Тот, архітектор з Угорщини, який пережив Голокост, прибуває до Америки в пошуках кращого життя. Спочатку він бореться з бідністю, але згодом отримує шанс на великий проєкт. Ласло сподівається здійснити свою мрію та допомогти родині перебратися до Америки. Однак із просуванням будівництва виникає все більше проблем: фінансові труднощі, недовіра оточення, конфлікти з замовником. Ласло усвідомлює, що ціна успіху в новій країні може бути надто високою. Стрічка отримала «Срібного лева» за Найкращу режисерську роботу, Премії Arca CinemaGiovani та Premio CinemaSarà, Приз Міжнародної федерації кінопреси (ФІПРЕССІ) на Венеційському міжнародному кінофестивалі.
Кураторка Дарія Бадьйор називає фільм помпезним полотном про архітектуру, про фігуру творця і його стосунки із замовником, про темні сторони таланту та амбіцій, про американську мрію і про відлуння великої війни. «”Бруталіст” Бредлі Корбета знятий на 70-міліметрову плівку і структурований за логікою опери — з увертюрою, двома частинами (між якими — антракт) та епілогом. Едрієн Броуді грає роль всієї свої кар’єри — вигаданого короля бруталістської архітектури, студента Баугаусу, угорського єврея Ласло Тота. Йому протистоїть Гай Пірс у ролі своєрідного громадянина Кейна — монструозної фігури, яка міцно вшита в американську культуру.»
“Емілія Перес”, Жак Одіяр — Міжнародна програма
Рита — адвокатка, яка почувається на роботі не у своїй тарілці. Її компанія любить великі гроші, тому часто допомагає злочинцям уникнути відповідальності. Але одного разу героїня отримує несподівану пропозицію. Вона має допомогти лідеру наркокартелю піти з кримінального світу й реалізувати неймовірний план втечі: ставши жінкою, як він завжди й мріяв бути. Стрічка отримала Приз журі та Приз за найкращу жіночу роль ансамблю Селени Гомес, Зої Салдани, Адріани Пас та Карли Софії Ґаскон на Каннському кінофестивалі у 2024 році.
“Чудо у краю забуття”, Наталія Мотузко — Українська ретроспектива «Химерний час»
У селі стається вбивство двох братів-близнюків, яких мешканці села вважають однією людиною. Від страху, що це прийшов Месія, який чинить Страшний суд, люди коять нові злочини.
Перша з двох екранізацій химерної прози Валерія Шевчука, зафільмованих режисеркою Наталею Мотузко на Одеській кіностудії. «Чудо в краю забуття» не лише продовжила традиції українського поетичного кіно, але й показало можливості його еволюції та переосмислення. Слідуючи за Шевчуком, Мотузко додає у свій фільм елементи магічного реалізму та детективну лінію. Говорить про метафізичні речі та традиційне українське село, де знаходиться місце навіть давньогрецькій трагедії. Знімаючи на Полтавщині, милується красивими краєвидами, фільмуючи слідом за Довженком ще одну маленьку оду українській землі.
На фестивалі покажуть відреставровану Довженко-Центром 4к-версію фільму, тож не пропустіть цю унікальну можливість.
Читайте також: Українські фільм, про які ви могли не знати, але маєте подивитись
“Сірі бджоли” — Фокус: Україна — Нідерланди
Невеличке село без електрики, «сіра зона» АТО. Тут лишилося тільки двоє мешканців. Вони вороги дитинства, колишні шахтарі, їхні вікна та погляди на життя дивляться у протилежні боки: в одного на схід, в іншого — на захід. У кожного життя не склалося по-своєму, і обидва мають що переосмислювати. Мало зважаючи на воєнні дії, вони продовжують жити в небезпечній місцині, та одного разу в селі з’являється російський снайпер, і над ними нависає небезпека великого наступу.
Екранізація роману Андрія Куркова («Приятель небіжчика», «Пікнік на льоду») брала участь в основному конкурсі Міжнародного кінофестивалі у Роттердамі в 2024 та отримала «Золотого Дюка» за Найкращий український повнометражний ігровий фільм на Одеському міжнародному кінофестивалі.
“Хоча кожен витончений кадр медитативного фільму «Сірі бджоли» знятий у кольорі, можна сказати, що багато сцен занурені в майже безбарвний сірий: усередині будинків сильно пошкодженого, покинутого села фарба зблякла, і все вкрите тонким шаром пилу. Вночі свічки з бджолиного воску дають мало світла і багато тіней. Ззовні сніг і туман також стирають кольори і значно підсилюють атмосферу фільму. Але сірий у назві фільму хитро натякає на значно більше: двоє головних героїв – літні чоловіки, що живуть у сірій зоні на Донбасі. Війна водночас і далека, і близька: справжніх боїв немає, але їхні наслідки незаперечні – дефіцит їжі, електрики та припасів, відчуття небезпеки та ізоляції.
Напрочуд стримано зіграні друзі-вороги Сергій і Пашка – єдині мешканці, що залишились у селі. Попри свої відмінності, вони намагаються вижити разом. Але загиблий і живий солдат порушують просте життя пасічника та його сусіда. Саме в цьому повсюдному сірому середовищі ситуація погіршується, і вони змушені показати своє справжнє обличчя: «Хто я? Що я зробив, а чого ні?». Питання, що залишаються з глядачем ще довго після завершення фінальних титрів,” – каже нідерандський кінокритик Боаз ван Льойк про фільм.
“Солодкі мрії”, Ена Сендіяревич — Фокус: Україна — Нідерланди
Індонезія, близько 1900 року, кінець колоніальної епохи. Нідерландський власник цукрової фабрики Ян раптово помирає на віддаленому острові на очах своєї дружини Аґати. Тоді з Нідерландів прибуває його син, щоб перейняти сімейний бізнес. На загальний подив, ключову роль у заповіті батька відіграє його коханка. На тлі повстання індонезійських робітників розпочинається гра в кота-мишку, з якої ніхто не вийде неушкодженим. Стрічка є претендентом від Нідерландів на здобуття Премії «Оскар» у категорії «Найкращий міжнародний фільм».
Кінокритикиня Анна Дацюк про фільм: Другий повний метр Ени Сендіяревич — дивовижне полотно «охайного» колоніалізму, який заліз під шкіру корінному населенню Малайського архіпелагу неначе жало тропічного москіта. Цивілізована раціональність представників вищого світу зазнає випробування, коли у заповіті покійного цукрового магната немає жодного кровного родича. Весь статок, включно з маєтком та фабрикою у серці Ост-Індії, він заповідає іншому синові — індонезійського походження. Те, що у традиційному сторітелінгу має спокусу перетворити на «щасливий квиток у безтурботне майбутнє», режисерка подає у несподівано-екзистенційному ключі, направляючи камеру на тендітну та мовчазну мати спадкоємця — хатню робітницю Сіті.
Дивовижний звуковий дизайн та формалістська симетрична картинка збалансовані рівно настільки, аби не відірвати від справжнього смислового центру «Солодих снів», а саме — трагедії формування людської особистості під впливом ледь помітного, але завжди присутнього гнобителя.
“Шоу жахів Роккі Горора”, Джим Шаррман — Міжнародна ретроспектива «Дивніше за рай»
Двоє закоханих потрапляють у зловісний замок на шляху до свого друга. Тут пара зустрічає таємничого науковця, який показує своє останнє творіння — молоду особу, на ім’я Роккі Горор. Цей будинок і його мешканці ніби існують в іншій реальності. Тут під енергійну музику можливе все те, що неприйнятне в пристойному суспільстві. І часом здається, що все це відбувається на якійсь іншій планеті.
Добре, що «Шоу жахів Рокі Горора» трапилося саме в 70-х — в іншому часовому відрізку ця транс-казка була б неможлива. Інша річ — епоха, в якій традиційні цінності напоролися на контркультуру та сексуальну революцію, а поняття «прекрасного» трансформувалося під натиском трешу та глему. Тому що фетишистське «Шоу жахів» виглядає як нелінійне фрик-шоу — екстазі-вечірка, що вийшла з-під контролю. Саме тому моя порада — не думати про цей фільм раціонально, просто насолоджуватися та підспівувати. Саме так вже понад сорок років роблять віддані фанати, які придумали феномен audience participation. Нічні сеанси «Шоу» розсіяні кінотеатрами всього світу: у паризькому Studio Galande, у берлінському Babylon або лос-анджелеському Landmark Theatre. Глядачі поливають один одного водою коли на екрані йде дощ, кидають рис, коли герої одружуються, кричать «Slut!», коли на екрані з’являється Сьюзан Сарандон Сьюзан. Це при тому, що у рік виходу картина була касовим провалом, – каже кураторка фестивалю Анна Дацюк про фільм.
«Шоу жахів Рокі Горора» — це глем-рок поминки за целюлоїдними sci-fi фільмами у дусі «День, коли зупинилася Земля» (1951) або «Флеш Гордон» (1936). Водночас — це насмішка над голлівудськими студіями-гігантами (персонаж на ім’я Columbia, щит Warner Brothers, глобус Universal, вуха Мікі Мауса). Та найголовніше — це урок сексуальної розкутості та самопізнання, де Тім Каррі з макіяжем роял-дрег-діви пропонує “give yourself over to absolute pleasure”.
Читайте також: Ікони стилю в кіно: найстильніші персонажі на екрані
