Дебют режисера і сценариста Джон Паттон Форд «Злочинниця Емілі» (2022) із Обрі Плазою у головній ролі свого часу став справжнім відкриттям кінофестивалю Sundance, продемонструвавши хірургічну точність автора у дослідженні людського відчаю та етичних компромісів. Форд не просто знімає кіно – він препарує сучасне суспільство, залишаючи глядачеві простір для незручних роздумів про власну моральну гнучкість. У своєму новому проєкті «Мисливець за спадком», який стартує в українському прокаті 12 березня, режисер береться за ще складнішу тему: деформацію особистості під впливом великих грошей та родових привілеїв.
Це – історія Беккета Редфеллоу (Ґлен Павелл), якого зріклася його неймовірно багата родина. Коли чоловік дізнається, що насправді є законним спадкоємцем статку розміром у $28 млрд, він розпочинає нещадну гонитву, щоб повернути те, що вважає своїм по праву – незалежно від того, скількох родичів йому доведеться позбутися на цьому шляху.
До української прем’єри стрічки нам вдалося поговорити з Фордом про те, як Ґлен Павелл став у цьому фільмі ідеальним провідником у «серце темряви», і чому магія кіно іноді змушує нас щиро вболівати за того, кому в реальному житті ми б ніколи не потиснули руку.
Містере Форд, ви написали сценарій «Мисливця за спадком» вже доволі давно – він навіть встиг побувати на топпозиціях Чорного списку: найкращих вже написаних, але ще не знятих голлівудських сценаріїв. Зрештою ви реалізували проєкт разом із компанією Studiocanal. Чому саме вона?
Studiocanal – ідеальний вибір для цього проєкту не лише через прекрасні фільми, які вона випускає зараз, а й завдяки багатьом стрічкам, що існують у її величезній бібліотеці класики. Зокрема, через один дуже важливий фільм.
«Добрі серця і корони»?
Саме так. «Добрі серця і корони» – класична британська комедія студії Ealing, знята 1949 року Робертом Геймером, в якій легендарний Алек Гіннесс зіграв одразу вісім ролей родичів, що стоять між головним героєм і омріяним спадком. А «Мисливець за спадком» – це дуже, дуже вільне переосмислення цієї історії: її більш помпезна, американська версія.
Як саме ви її «американізували»?
На тематичному рівні цей фільм про дорослішання у Сполучених Штатах, де тебе вчать здобувати більше, ніж ти мав на старті. Це точно закладено в моїй ДНК – отримувати все більше й більше, йти далі й ніколи не бути цілком задоволеним тим, де ти є.
Це фільм про Беккета Редфеллоу – людину з цією «хворобою», яка просто не може прийняти те, де вона перебуває зараз. Через причини, що не залежать від нього, Беккет відчуває, що заслуговує на ці статки, які ніяк не може отримати. Насправді ця історія про те, як далеко ми готові зайти в житті, щоб отримати щось, що, на наше переконання, зробить нас щасливими, хоча насправді визначення щастя – це бути задоволеним тим, що ти вже маєш. Це фільм про ту дилему, яку ми всі поділяємо.
На роль Беккета Редфеллоу ви запросили Ґлена Павелла. Чому саме цей актор?
Екстремальним цей фільм робить те, що в його центрі – персонаж, який відчуває в собі сміливість робити речі, на які ми б просто не наважилися. Беккет – зі своїми бажаннями, страхами, невпевненістю, – подібний до кожного з нас. Але потім, з певної причини, у нього виявляється не так багато етичних бар’єрів, як у нас, і він здатний на вчинки, про які ми б ніколи, нізащо навіть не подумали.
Ця історія покликана дати глядачеві заборонене задоволення, бо ми маємо змогу слідувати за кимось, хто лише трохи більше перейшов межу, ніж ми самі. І Ґлен ідеально підходить для цього, бо, з одного боку, він дуже впізнаваний як виконавець, а з іншого – він настільки чарівний, що йому можна вибачити ну чи не буквально все.
Я хотів, щоб цей персонаж, Беккет, був кимось, хто здатен захопити симпатії та увагу глядачів, навіть коли він чинить дедалі жахливіші речі. І Ґлен може це зробити. Ґлен міг би просто чистити зуби, а ви б все одно на нього дивилися.
Ще одна зірка фільму – Маргарет Кволлі. Розкажіть про її героїню.
Полюючи за спадком, Беккет паралельно намагається дати раду своїм стосункам із одразу двома жінками – його милою і чесною дівчиною Рут, яку грає Джессіка Генвік, і його колишньою, Джулією, роль якої якраз і виконала Маргарет.
Джулія – це образ тієї самої класичної femme fatale, яку ви могли бачити у стрічках 30-х та 40-х років, але адаптований під сьогодення. Як така жінка виглядає зараз? Яка в неї система цінностей? Героїня Маргарет – від народження представниця еліти. Джулія завжди була найрозумнішою, найсмішнішою і виросла з відчуттям «Я заслуговую лише на найкраще». І коли ці найкращі речі не зовсім стаються з нею у дорослому житті, вона відмовляється це приймати і каже собі: «Я готова зробити майже все, щоб отримати те, що, на мою думку, мені належить». Джулія неймовірна. Я хочу, щоб глядачі відчували, що не можуть повністю звинувачувати її за те, як далеко вона заходить. Вона бачить мету. Вона хоче чоловіка і гроші – і не збирається зупинятися ні перед чим. Але чого ще ми мали б очікувати від такої людини?
Джулія і сама Маргарет подібні у своїй природній зухвалості. Маргарет нестримна – це просто те, ким вона є! А ще у Маргарет неймовірні комедійні здібності і чудова «хімія» з Ґленом Павеллом.
Здається, можна сказати, що в цій історії є ще один головний герой – самі гроші. Чи не так?
В якомусь сенсі – так. Родина Беккета Редфеллоу багата – дехто міг би навіть сказати, що образливо багата. У них статки на кшталт багатства старих каучукових баронів (наприкінці XIX – початку XX століття каучуковими баронами називали нещадних лідерів гумової промисловості, які часто здобували свої величезні статки нечесним шляхом, – ред.). Це такий тип родини, яка точно не знає, звідки взялися їхні гроші; вони просто знають, що мають їх багато, як і багато влади – і вони дуже до цього звикли.
Я завжди знав, що для цієї історії нам потрібен гігантський маєток у стилі «Великого Гетсбі» на північному узбережжі, щось дуже специфічне та знакове (але для фільму цей маєток відтворили не у США, а в Південній Африці, де відбувалися основні знімання, – ред.). Цей маєток буквально кричить, що він належить родині зі старими капіталами. Є багато старих американських сімей, які заробили свої статки під час індустріалізації – на залізницях кінця XIX століття, газетах, енергетиці, електриці, вугіллі. І це – одна з таких.
Одним із найзахопливіших аспектів створення цього фільму було дослідження різних версій багатства та того, як воно впливає на людей. Кожен із персонажів використовує гроші та важіль впливу у свій унікальний спосіб.
Гроші – спокуса близька і зрозуміла кожному…
Саме так. Історія поступово затягує глядачів у схему Беккета, доки вони, як і сам Беккет, не опиняються в місці, звідки немає вороття. У фільмі є щось спільне із «Серцем пітьми» (повість Джозефа Конрада 1899 року, – ред.) та натхненного нею в’єтнамського епосу Френсіса Форда Копполи «Апокаліпсис сьогодні» – про хлопця, який заходить усе далі й далі вгору за течією річки, доки не прибуває до жахливого кінцевого пункту. І людські смерті подібні до кам’яних стовпів, що визначають певні ділянки цього шляху.
Я хочу, щоб глядачі були повністю залучені у фільм, щоб їх захопила історія Беккета та його подорож, щоб вони співпереживали йому – та відчували все те саме, що відчуває він. І тільки після того, як усе закінчиться, я хочу, щоб глядачі замислилися над тим, що це говорить про них самих – те, що вони були готові разом із Беккетом піти на все це.
Я не хочу звинувачувати глядачів або змушувати їх почуватися винними. Але багато моїх улюблених фільмів – це ті, де ти глибоко співпереживаєте комусь, хто в реальному житті тобі б зовсім не сподобався. Це одна з магічних властивостей кіно – воно змушує нас звертати увагу на людей, які не пройшли б нашої етичної перевірки в реальному світі.
