В Україні стартував прокат документальної стрічки Антона Штуки “Останній Прометей Донбасу”. Фільм не про міфологію, вигадки чи надуманий героїзм. Фільм про реальну боротьбу українських енергетиків за світло під постійними обстрілами російських окупантів. ПроШоКіно поспілкувались з режисером стрічки Антоном Штукою про зйомки на ТЕС, обстріли, працівників та думки щодо зйомок нового фільму.
Читайте також: Як вони бились за світло: огляд фільму “Останній Прометей Донбасу”
Який був ваш перший контакт з героями фільму, і що вас найбільше вразило у їхніх розповідях?
Перший контакт з героями у нас відбувся, очевидно, в перший день. Цікаво було те, що ми їхали майже без підготовки, тому що дуже мало було часу. І була така інформація, що цей енергообʼєкт може існувати буквально тиждень, а може і дні. Тому ми дуже швидко збиралися і їхали дуже оперативно на локацію. І після того, як ми приїхали, ми побачили дуже зруйноване місто, дуже зруйновану станцію…тишу, таку ворожу. Дуже мало людей було на вулицях, тобто всі переховувалися, як правило, у будівлях.
І коли ми потрапили на станцію, не дивлячись на всю цю сірість і таку темноту, темряву, нас зустріли дуже тепло, з чаєм, з печивом. Ми поговорили годину, нам розповіли, що відбувається. І вже через годину нас запитали: “ну що хлопці, коли ви вже будете повертатися до себе додому?” Ми посміхнулися і сказали, що ми сильно здалеку їхали, щоб так швидко повертатися вже назад.
Потім пройшло ще кілька годин. Ми походили по станції, нам показали ще руйнування, потім нас знову запитали “коли ви поїдете вже нарешті”. Ми знову сказали про те, що ми занадто далеко їхали, ми тут ще якийсь час побудемо. Ось такий був контакт перший.
Десь на четвертий день перебування на станції ми всі разом з героями, з керівниками станції потрапили під обстріл, бігли в бомбосховище, ховалися. І що цікаво, що в цей момент, очевидно, як документалісти, ми все знімали. Тобто ми трималися гарно, ми розуміли, що робити, ми ще концентрувалися на своїх справах, на тому, що нам треба знімати. Ну і, мабуть, після цього стало трошки легше спілкуватися, якось, мабуть, зʼявилося відчуття у героїв, що нам можна довіряти, переживши вже ці такі спільні, такі критичні події, так сказати.
А насправді, якщо вже казати про перший контакт з героями фільму, якщо говорити про героїв фільму саме основних, головних, то вони знайшлися не відразу, це сталося поступово. З одним героєм ми познайомилися майже відразу, з іншим вже під кінець першого нашого заїзду, а з третім вже під кінець другого. Це був такий пошук певний. Тому загалом фільм створений в такому збірному мультихарактер-сторі. Але разом з тим у нас є кілька героїв на яких ми здебільшого концентруємося.
Чи були якісь історії героїв, які ви вирішили не включати до фільму?
Були певні епізоди, на які не вистачило місця, або які не працювали так, як треба, щоб вони працювали в форматі фільму півторагодинного.
У нас дуже багато матеріалу, у нас було 55 знімальних днів, і ми, на жаль, просто не могли все це втиснути в півтори години. Тому ми, звичайно, брали ті епізоди, які вибудовувалися в історію. Це теж треба розуміти.
Є одна героїня, яку ми, на жаль, не змогли проявити у фільмі. Це працівниця столової – пані Валентина. Столова – це окремий загалом куточок на станції, на цьому величезному такому індустріальному велетні. Це було таке тепле місце – місце біля каміну, так от я би назвав його. І це було місце, куди всі приходили перепочити, перекусити, попити кави, попити чаю. Там все було дуже просте. І от там працювала пані Валентина, яка готувала смажені в олії пиріжки. Вони були дуже прості, але вони були такі рідні, такі от домашні. Вся ця атмосфера столової дуже сильно допомагала триматися. Насправді дуже багатьом. Столова працювала там до останнього. І хоча сама столова всередині була побита: там не було вікон, вони вже були вибиті, там були побиті стіни, просто уламками прошиті наскрізь, прям з такими порізами наче, – але разом з тим це було дуже важливе місце на станції.
На жаль, просто у нас не вистачило часу і хронометражу правильно розкрити пані Валентину як персонажа. Побут, це важлива, звичайно, сторона, але це трошки нас віддаляло від основної історії по якій ми рухалися. Тому я дуже особисто переймаюся, що, на жаль, не вдалося додати цю героїню в нашу історію.
Знову ж таки, насправді пані Валентина, дуже так обережно ставилася до зйомок, до спілкування з нами на камеру саме. У нас були епізоди, звичайно, за весь той час, який ми там провели, коли ми спілкувалися. Але важливо було показувати героїв в кадрі, чесними, ніби вони в принципі не помічають камеру, так як вони реально живуть своє життя. Пані Валентина, вона чудова жінка, чудова людина, але, на жаль, вона дуже сильно переймалася через зйомку, і тому вона не могла якось поводити себе натурально, скажімо так, і це відчувалося. І загалом це, звичайно, не має тоді сенсу, якщо вже є місце якійсь інтерпретація самої себе перед камерою, аніж в реальному житті.
Наскільки важко було потрапити на обʼєкт і отримати дозвіл на зйомку? Як це проходило?
Потрапити на подібний обʼєкт майже неможливо. Саме тому настільки дивувалися працівники нам, і настільки для них було неочікувано, що ми проводимо там стільки часу. Зазвичай медіа на таких обʼєктах дуже-дуже мало проводять часу. У нас же сталося так, що нам надали безпрецедентний доступ. Ми були 40 днів на станції на самій, і ще плюс у нас були зйомки на інших станціях. Тобто, загалом у нас 55 днів, майже всі вони на закритих режимних обʼєктах критичної інфраструктури.
Звичайно, представникам компанії «ДТЕК» щира подяка за це. Тому що, звичайно, станція є приватною власністю компанії. І якщо б не керівництво цієї компанії, якщо б не люди, які повірили, які зробили теж від себе все, щоб пояснити і аргументувати перед своїм керівництвом, наскільки це важливо, наскільки це необхідно, наскільки це історичні події. Якщо б не це все, то, звичайно, ми б не мали такого фільму. Тому це, звичайно, велика заслуга наша, що ми правильно аргументували це представникам компанії «ДТЕК». Але і велика заслуга також саме внутрішніх комунікацій, тому що ланок прийняття рішень там дуже багато. І тому це така велика робота багатьох людей.
В картині є унікальні кадри роботи ТЕС під обстрілами — як вам і знімальній групі вдалося зафіксувати такі моменти?
Є багато кадрів обстрілів на станції. Як нам вдалося це зафіксувати? По-перше, ми досить довго часу провели на цьому обʼєкті. І ми, відверто кажучи, намагалися, звичайно, з усіх сторін показати життя і роботу енергетиків. У тому числі, ми фіксували моменти обстрілів. Ми самі перебували там в момент обстрілів, ми зафіксували ці події. Це було необхідно для того, аби глядач зміг відчути і побачити, як живуть і працюють люди під обстрілами, під постійними ударами.
Був цікавий момент. Перед тим, як запускали станцію, вже фінальний раз – до цього була складна, довга підготовка. І ми, розуміючи, що станцію будуть обовʼязково обстрілювати, бо там дуже проста закономірність: як тільки ворог бачить дим, а труби дуже високі, і їх видно аж з Донецьку, буквально з крайніх районів Донецьку, то відразу, буквально протягом години, відбувається обстріл, – викликали ще додаткового оператора. Ми спеціально обирали такі різні ракурси зйомки під час обстрілу. І зсередини станції, і зовні.
Також у нас є кадри з вибухами, з обстрілами з камер відеоспостереження станції, які, знову ж таки, ми отримали від керівництва станції, від персоналу станції.
Якщо б ви могли зняти ще один фільм про Україну сьогодні — про кого або про що це було б?
Якщо ми говоримо про документальне кіно, я би знімав…я би радив знімати просто все. Я би радив знімати все, і в тому числі просто якісь побутові моменти, себе, свої думки, свої рефлексії, буквально щоденно. Це неймовірно важливо для того, щоб через 10, 20, 30 років ми могли проаналізувати цей наш досвід, проаналізувати себе.
Можливо, якісь речі з нами такі відбуваються зараз, які ми не можемо осягнути, не можемо зрозуміти. Тому нам дуже важливо в часи критичних подій фіксувати просто все. А особливо себе, чесно кажучи.
Цікаво було те, що коли ми були на станції, то в перші дні настільки всі дивувалися, що ми там робимо… І хоча ми виконували свою роботу, а для нас вона була зрозуміла, для енергетиків настільки це було незрозуміло, цікаво і нестандартно – вони взагалі дивувалися, що ми там робимо, чому ми там, чому ми не вдома, що вони, напевно, залюбки б зняли про нас документальний фільм, ніж знялися самі в документальному фільмі. Тому що для них ми були дивними людьми, а для нас навпаки. Ми намагалися знайти їх мотивацію, бути там, нести свою місію і так далі.
Є багато думок щодо інших історій, щодо інших фільмів, але протягом завершення тільки цього фільму вже відбулося три дуже важливі історії, для мене знакові, які я вже не встиг зафіксувати. Тому що дуже багато часу йде на виробництво фільму, на промо фільму, на підтримку фільму, на підтримку прокату і так далі. Так як я продюсер, а не тільки режисер, доводиться приділяти дуже багато часу цьому. всьому. Є багато є ідей, думок…
Така порада: якщо хтось думає, з чого б почати, просто починайте з себе. Тому що зараз ми живемо в “підручнику історії”, і все, що відбувається навколо, насправді відбувається і всередині нас. Це все просто якісь такі рядки з підручнику історії, а не рядки з якогось, знаєте, такого роману-бестселеру. Тому в кожному з нас зараз є ось цей герой, про кого можна писати книги, знімати фільми і складати легенди.
