«Бідолашні створіння» — восьмий повнометражний фільм режисера грецького походження, Йоргоса Лантімоса. Прем’єра картини відбулась на 80-му Венеціанському міжнародному кінофестивалі, де стрічка отримала головну нагороду — «Золотого лева». Фільм забрав два «Золотих глобуси»: у категорії «Найкращий фільм (мюзикл або комедія)» та «Краща жіноча роль(мюзикл або комедія)», і попереду — 11 номінацій на 96-й церемонії вручення премії «Оскар».
Про новий фільм Лантімоса читайте у рецензії ПроШоКіно.
Ізольованість «грецької дивної хвилі»
Йоргос Лантімос є одним із зачинателів та головних режисерів «грецької дивної хвилі». Поява цього напрямку сходиться з початком Боргової кризи 2009 року у Греції, основною причиною якої стало значне зростання зовнішнього боргу, низький рівень експорту та туризму, корумпованість влади та зростання безробіття. Режисер консервує настрої суспільства у вакуумних, штучно створених та авторитарних просторах, де героям дискомфортно знаходитись, а глядачу — соромно чинити акт вуаєризму.
У «Альпах» режисер зосереджується на трупі акторів, що відіграють померлих, щоб полегшити біль та відчуття скорботи родичів загиблих. Об’єднання функціонує за низкою правил, що колись мають бути порушені. В «Іклі» Лантімос говорить про закриту родину, де діти живуть у сконструйованому батьками середовищі, де викривлені основи світобудови, моральних норм та лексичних значень слів. Окрім тривожного та майже статичного споглядання, Лантімос прагне зануритись, відчути, як електризується повітря перед грозою та розхитати цю усталеність, вводячи персонажів-агентів з іншого світу, що завезуть у цю terra incognita сексуальне розкріпачення та касети із забороненими фільмами.
Чим географічно ширшим стає світ Лантімоса — тим ширшим він стає для його героїв. Точніше, тим більшу варіативність обмежень вони отримують: головний герой сатиричної комедії та першого англомовного фільму режисера «Лобстер», Девід (Колін Фарелл) знаходиться у дихотомічному антиутопічному світі, де не можна бути самотнім, адже протягом 45 днів одинаків перетворюють у тварину. Але й у випадку втечі з готелю для зайвих людей, єдина опозиція, яку можна зайняти — банально віддзеркалює основне правило: пари не можна мати взагалі.
У «Вбивстві священного оленя» Лантімос фіксується на наслідках трагічного інцидента з минулого, що розрізняє родину та штовхає на побудову нових батьківсько-дитячих стосунків через відчуття провини. Баррі Кеоган, який втілив одну з головних ролей, ніби уособлює внутрішнє бажання режисера зробити розтин, спровокувати, розчавити та погинули усталені догми, стати фатумом та відплатою за скоєне у вже (майже) забутому. Саме зі «Вбивства…» персонаж на маргінесі стає повноправним діячем, а не подією, що каталізує. Разом із появою рухомої камери та нескінченного неба на дальніх планах, у світи Лантімоса вривається новий герой: діяльний, контроверсійний та вільний.
Читайте також: Що відомо про Баррі Кеоґана — ірландського актора та зірку фільму “Солтберн”.
Тренування перед «Бідолашними створіннями»
Костюмована сатирична комедія «Фаворитка» принесла Лантімосу першу номінацію на «Оскар» у категорії «Кращий фільм», нагороду Олівії Колман за кращу жіночу роль та музу, співпродюсерку й головну акторку ще двох його майбутніх фільмів – Емму Стоун.
Здається, що у «Фаворитці» «another gaze» режисера трансформується у «female geze»: автор вводить у гру трьох ключових героїнь: королеву Анну (Олівія Колман) та двоюрідних сестер — герцогиню Мальборо (Рейчел Вайс) та Ебігейл Машам (Емма Стоун), які прагнуть стати фаворитками монархині. Разом вони розігрують шахову партію з сексуальних та політичних інтриг, втрачають та знову повертають панівне становище.
З «Фавориткою» пов’язано декілька важливих ідейних та естетичних аспектів. По-перше, Лантімос починає співпрацювати з оператором Роббі Райаном. Саме він вибудовує сюрреалічний погляд на палацові інтриги 18-сторіччя, використовує ширококутні об’єктиви та переносить реальність у площину температурного сну.
По-друге, Лантімос повноцінно вводить образ жінки, що протистоїть умовним канонам та чинить відповідно особистих прагнень, тобто змінює розподіл сил, притаманний його минулим творам. І, по-третє, він змінює кіномову: динаміка сцен зростає, а кострубатість та вигадливість переважають над лікарняною дистильованістю.
«Бідолашні створіння» та новий Лантімос
У чорно-білій Англії 19 століття, професор Годвін Бакстер (Віллем Дефо) реанімує жінку, яка вчинила самогубство. Він імплантує мозок ненародженої дитини у черепну коробку померлої. Експеримент вдається — «народжується» Белла Бакстер. Вона поводить себе, як маленька дитина: вчиться ходити та недостатньо артикулює слова. Але Белла швидко досліджує світ, і чим більше вона відкриває, тим більше їй хочеться знати. Год разом зі своїм студентом Маком МакКендлсом (Рамі Юсеф) стежить за розвитком піддослідної, й з позиції турботливого (чи дещо авторитарного) батька прагне ізолювати Беллу від навколишнього світу.
Як дитина у тілі сформованої жінки, Белла починає активно досліджувати власну сексуальність не усвідомлюючи кордонів оточуючих чи правил етикету. Одного дня героїня втікає із розпусним адвокатом Дунканом (Марк Руффало), щоб потрапити у нове ув’язнення, але більше дізнатись про себе та світ.
Разом вони відправляються у подорож від Лісабону до Парижу, а світ набуває кислотних кольорів та обростає стімпанковими декораціями. Белла не має жодних табу чи канонів поведінки, тож завдяки своїй дитячій безпосередності протистоїть кожній спробі чоловіків контролювати себе.
Світ, в якому існує та який так прагне дослідити Белла — навмисно рукотворний, тісний, сюрреалістичний та театралізований. Але він більше не ізолює героїв, а скоріш створює тимчасові обмеження для стимуляції подальшого розвитку. А Белла — не порушує усталені правила, а створює власні. Вона вільна не всупереч, а завдяки.
Гра Емми Стоун зворушує та захоплює: вона кумедна, непослідовна, щира, відкрита та спрагла до життя. Посилаючись на роман Аласдера Ґрея, Лантімос створює власного Франкенштейна, «чудовисько», яке лякає та приваблює, знущається й співчуває на шляху персональної еволюції.
У “Бідолашних створіннях” Лантімос послідовно, але милостиво вбиває Бога, препарує власне авторське бачення, залишаючи на задньому дворі щасливу та впевнену Беллу та найвидатніший кіноманіфест останнього десятиліття.
Читайте також: Від мюзиклів до переосмислення “Франкенштейна”: 5 кращих ролей Емми Стоун.
