Фільм «Сірі бджоли» виходить в український прокат, встигнувши вразити глядачів на кінофестивалях. Стрічка Дмитра Мойсеєва є третім повнометражним фільмом режисера, але, першим, що має перспективу на популярність серед широкого глядача. Стрічка стала адаптацією роману українського письменника Андрія Куркова. «Сірі бджоли» перемогли у номінації найкращий ігровий фільм, найкраща режисура та найкращий актор для Віктора Жданова на Національній премії кінокритиків «Кіноколо». Раніше фільм брав участь у конкурсній програмі Роттердамського МКФ та отримала нагороду Найкращий фільм на Одеському кінофестивалі у 2024 році. У цьому тексті кінокритикиня ПроШоКіно розповість про те, чому це кіно — вправа на емпатію та яким чином режисер зображує війну.
Події розгортаються у січні 2022 року, за місяць до повномасштабного вторгнення. Двоє літніх чоловіків — Сергійович (Віктор Жданов) і Пашка (Володимир Ямненко) живуть у «сірій зоні» на різних умовних сторонах села, українській та російській. Сергійович залишився, щоб продовжити займатися бджолярством. Сам він дотримується проукраїнських поглядів, й не поділяє позицію свого сусіда, до якого вночі навідуються «днрівці» з гуманітаркою. Попри свої полярні погляди, чоловіки товаришують: іноді крізь зуби, але без альтернативи. «Сірі бджоли» — це кіно про самотність й виживання, бо воно про окупацію.
Стрічка повільно та виважено розповідає про побут героїв без електроенергії, світла та інших звичних нам речей. Поступово ми дізнаємось про те, що Пашка залишився у селі, бо у нього немає родини, а родина Сергійовича поїхала. Попри те, що дім для героїв — холодне та небезпечне місце, він залишається для них простором, в якому спокійно. Залишити рідне місто для багатьох пенсіонерів страшніше, ніж залишитись в окупації. Молодь їде, а їхні батьки доживають життя у будинках, які звели власними руками, бо не можуть побачити й зрозуміти іншого життя. Родини розділяє лінія фронту, розмови між близькими стають епізодичними, а їхній зміст — сповнений сірої моралі.
“Сірі бджоли” важко назвати динамічним чи гостросюжетним кіно: воно існує у напівтонах й розвивається медитативно та повторювано. Геополітичній драмі добре пасує жанрове визначення slowburn-у, тобто фільму, де сюжет, дія та сцени розвиваються повільно, методично до вибухової точки кипіння. Холодні пейзажі Донбасу консервують у межовому стані: здається, що зима триватиме вічно. Створити цю атмосферу зміг оператор-постановник Володимир Ільков, який також працював над фільмами «Редакція» та «Вулкан» Романа Бондарчука, «Маріуполіс» Мантаса Кведаравічюса та з короткими метрами Станіслава Битюцького «Нетерпимість» та «Кінець історії». Помітно, що Ількову добре вдається працювати із загальними планами та фіксувати людей на фоні критичної ситуації. Режисер неодноразово зазначав, що цей фільм є продюсерським проєктом — тож за підбір матеріалу варто дякувати Іванні Дядюрі. Хоч схожість із першотвором є мінімальною, вибір та опрацювання цієї історії є дуже вчасними.
Читайте також:Всім регіональним журналістам присвячується. Рецензія на фільм Романа Бондарчука «Редакція»
Ще одним важливим шаром фільму є дослідження того, чим насправді є патріотизм і чим він обмежується. Що таке Батьківщина: країна, місто, будинок чи альбом зі спогадами? Чи можна бути патріотом, коли живеш на лінії розмежування? Чи патріотично залишити свій дім, коли знаєш, що без тебе він перетвориться на попіл? А чи патріотично наражати на небезпеку її громадянина, тобто себе, залишаючись вдома? Ці та безліч інших питань режисер зашиває у свій фільм, так, щоб вони виринали й виринали у свідомості глядача після перегляду.
Попри жорстокість зображеної реальності, «Сірі бджоли» — дуже делікатне та чутливе кіно, яке не спекулює на темі війни. Мойсеєву вдається створити відбиток життя, яким воно є без зайвих знущань, містики чи експлуатації. У фільмі відсутні сцени зображення насильства, й сама війна відбувається десь поруч, але не тут. У центрі уваги лише двоє покинутих пенсіонерів та порожнє, безбарвне село. Для багатьох глядачів, що не мають схожого з героями досвіду, фільм працюватиме, як загадка. Адже логічно пояснити причину, чому ці два чоловіки ще тут, справді доволі важко. Варто зробити вправу на емпатію. Та просто відчути.
Читайте також: “Йти доки не вирубить” – рецензія на фільм “Друге дихання”
