“Йти доки не вирубить” – рецензія на фільм “Друге дихання”

“Це кращий фільм, який я бачила в цьому році”, – впевнено промовила одна з глядачок допрем’єрного показу документальної стрічки “Друге дихання”. І з нею не можна було не погодитись, тому що так воно і є. Навіть абсолютно розкішний фільм “Одна битва за іншою” з неймовірним Ді Капріо поступається по силі емоцій українському документальному фільму, який розповідає історію п’ятьох військових ветеранів з інвалідністю, що здійснили неймовірний челендж – зійшли на гору Кіліманджаро, яка є найвищою в Африці, і тим самим встановили світовий рекорд. 9 жовтня фільм “Друге дихання” вийшов в прокат. ПроШоКіно розповідає чому цей фільм не можна пропустити і чому обовʼязково потрібно його рекомендувати подивитись всім знайомим.

Ідея проєкту належить продюсеру Геннадію Газіну, який разом з режисеркою Марією Кондаковою задумав зняти фільм-фіксацію сходження військових з інвалідністю на гору, яка ще не Еверест, але вже і не Говерла. Всі альпіністи, які в майбутньому підкорили Еверест, колись починали з Кіліманджаро. Тільки от різниця в тому, що у альпіністів обидві ноги цілі. А наші герої свої ноги залишили на війні, в якій Україна вже понад десять років протистоїть російським агресорам.

Головних героїв для поїздки в Танзанію відбирали дуже ретельно – попри травми кожен повинен був бути фізично дуже міцним і спортивним. До складу “шаленої пʼятірки” (так прозвали цю прекрасну компанію) увійшли четверо хлопців, які мають протези однієї нижньої кінцівки: Роман “Добряк” Колесник, Владислав “Шатя” Шатило, Михайло “Грізлі” Матвіїв та Олександр “Рагнар” Міхов. До чоловічого квартету доєдналася одна дівчина – бійчиня Ольга Єгорова, яка має не тільки класну спортивну підготовку, а й ідеальний для цієї історії позивний “Висота”. У минулому ця брава снайперка отримала на фронті важкі поранення, після яких знову пішла воювати.

Перш ніж почати опис сходження, “Друге дихання” розповідає історію кожного героя, докладно зупиняючись на причині травми та на моменті реабілітації і прийняття своєї інвалідності. Далі фільм документує фізичну та психологічну подорож героїв, демонструючи як вони долають біль, переосмислюють травматичний досвід війни й знаходять силу у єдності та взаємній підтримці.

Це був настільки складний підйом, що глядачі в залі фізично відчували наскільки кожен крок героїв був важким та осмисленим. Вони разом з героями місили ногами болото в тропічному лісі, спотикалися та падали на слизькому камінні, потерпали від дощу, а після 3 тисяч метрів і від кисневого голодування – це така неприємна штука, коли ти хочеш дихнути на повні груди, а нема чим і тоді до тебе приходять такі проблемки, як тахікардія і так зване “собаче дихання”. А враховуючи інвалідність наших героїв, вони додатково страждали від болю в перепрацьованій куксі, від її набряку та натертостей. Тому зупинялися часто, знімали протези, масували їх, щоб хоч якось покращити кровообіг. А потім зціпивши зуби перли далі і так 70 кілометрів в гору. І весь цей час камера оператора Сергія Михальчука тримала хлопців на крупному плані, фіксуючи їхні бідолашні ноги, їхні обличчя, то з усмішкою, то з напруженням, то з виразом рішучості, а то відчаю, а часом і зі сльозами безсилля.

“Коли ми підбирали героїв, то мріяли, щоб вони всі вийшли на гору і спустилися вниз живими, – каже ко-продюсер фільму телеведучий Олександр Педан. – Я ходив у високі гори і знаю, що кожна гора, навіть в Карпатах, може забрати життя. А тут вершина майже 6000 метрів – це небезпечно для будь-якої людини, тим більше для людини з інвалідністю”.

Олександр розповів, що кожного дня хлопці йшли не менш восьми годин, а в останній день мандрівки підйом на вершину, який почався вночі, а далі спуск з неї до базового табору зайняв десь 20 годин.

“Ситуація була важка, – зізнається Педан. –  Ми реально не до кінця вірили, що вийдемо всі і насправді я не знаю, як вони це зробили. Єдине, що вони від нас притаїли й зізналися вже внизу – ці пʼятеро домовились “йти, доки не вирубить”. А це була б та ще проблема, бо евакуювати будь-кого з вершини суперскладно. Але все обійшлося і нині ми наполягаємо на тому, що це сходженні –  показова історія того, як мрії здійснюються, як треба прагнути вершини, як можна перемагати себе”.

А що самі герої? Після показу фільму глядачі цікавились, як вони на таке взагалі пішли. Виявляється більшість не знала, на що погоджувалась, всім просто хотілося піти в гори, ну хто ж думав про важкий шлях  Ну, а далі виявилось, що ця пригода була викликом собі, випробуванням себе на міцність, а ще це була історія приборкання кожним своїх внутрішніх та зовнішніх “демонів”.  У фіналі підйому, коли “шалена пʼятірка” та знімальна група розгорнули на Кіліманджаро український прапор, ніхто в залі не стримав сліз. А прапор, я вам кажу, знатний, 6 квадратних метрів. Його для фільму спеціально пошила дизайнерка Лілія Літковська.

Як резюме – це неймовірні герої і неймовірна історія, яка дарує дуже складний коктейль емоцій: переживання за кожного героя окремо, страх за те, що для одного з них ця мандрівка може в будь-який момент завершитись, а разом з цим повага, гордість і навіть ніжність. Після 87 хвилин фільму ви вийдете з зали абсолютно закохані в цю “шалену пʼятірку”, обіцяємо.

“Друге дихання” – це корисний фільм з погляду на те, що, мабуть, вперше в кіно нам зблизька показують те, що залишилось після втрати ноги – беззахисну куксу зі шрамами, яка зазвичай прихована протезом та одягом. Але відсутність ноги чи руки – це не вирок. І фільм саме про це, а ще про те, що якщо суспільство прийме інвалідність наших воїнів з відкритим серцем, вони не будуть почувати себе ізгоями. Тож варто зробити ось що – піти подивитись фільм, а потім розказати про нього всім своїм друзям, щоб вони зробили те ж саме.

Усі прибутки від прокату стрічки будуть передані до фонду “Друге дихання”, який допомагає українським ветеранам з ампутаціями проходити фізичну та психологічну реабілітацію. До речі, амбасадорами фонду нині є Олександр Педан і один з героїв стрічки – військовий Роман “Добряк” Колесник.