В’ячеслав Туряниця, програмний координатор Карпатського гірського кінофестивалю, режисер короткого метру «Харків мюзік фест відбувся», актор у фільмі «Ля Палісіада» не дуже публічна людина, проте з дуже цікавим професійним резюме. ПроШоКіно поспілкувались з ним про його кар’єру, шлях у кіно та чому він тяжіє до документального кіно.
Ваш перехід з юриспруденції у кінематограф — це цікавий крок. Як так сталося і чи ваш досвід юриста досі допомагає в кіно?
Під час навчання на юридичному я багато дивився кіно – гадаю, це був мій найбільш плідний період у плані засвоєння кінематографічного матеріалу. Саме тоді я переглянув основний масив класики, і моє уявлення про кіно формувалося вдома, перед екраном телевізора. Але я завжди відчував, що рано чи пізно спробую зняти фільм, тому вступ до творчого вишу став для мене цілком природним і зрозумілим кроком.
Короткометражний фільм, над яким я зараз працюю, безпосередньо пов’язаний із юриспруденцією. Під час написання сценарію мені і моєму співавтору Федору Брецку (однокурсник з юридичного, до речі) часто доводилось звертатись до різних нормативно-правових актів та міжнародної практики, а відправна точка, з якої ми починали писати історію – це вирок суду по одній з кримінальних справ, і щоб його вичитати і все зрозуміти, потрібно було володіти хоч на якомусь рівні правознавчою термінологією. До того ж, я довгий час працював асистентом продюсерки та співзасновниці СУК Валерії Сочивець і постійно доводилось мати справу з різними договорами, актами тощо. Тому так, освіта юриста однозначно допомагає в роботі. Взагалі, мені здається, що я тільки зараз починаю в повній мірі усвідомлювати користь, яку я отримав від навчання на юридичному факультеті.
Так склалося, що я жодного дня не працював конкретно за фахом юриста, але згадую навчання і своїх викладачів виключно з теплом та позитивом.
Фільм “Роздуми про мир під час повітряного нальоту” вийшов у чутливий для України час. І нерідко режисерів засуджуються саме за те, що тема ще щемка, болюча і взагалі про це треба говорити через багато років. Що говорите на такі тези?
Ця тема не стане менш щемкою та болючою, а фіксувати події та стани необхідно зараз. Кіно – це не лише спосіб осмислення минулого, а й спроба бути чесним із теперішнім.
Ви працюєш не тільки як режисер і сценарист, а й займаєтесь дистрибуцією. Як це впливає на ваше бачення того, що і як варто знімати? Які маєте перешкоди?
Дистрибуційний процес допомагає краще зрозуміти, як працює ринок: які є фестивалі, які нові платформи чи ініціативи виникають – і до чого з цього можна долучити свій поточний проєкт чи проєкт, з яким ти будеш працювати у майбутньому. Це розширює поле можливостей, але зовсім не впливає на сам процес створення фільму. Виробництво – це зовсім інша зона, з іншими запитами й викликами.
У вас є досвід кураторства фестивалю. Як ви оцінюєте загальну динаміку молодого українського кіно сьогодні?
Позитивно. Я почав знімати кіно вже після початку повномасштабного вторгнення, тобто з 2022 року, і можу сказати, що, перебуваючи в цьому кінематографічному середовищі – у цій своєрідній «бульбашці» – постійно зіштовхуюсь з новими ідеями від молодих українських режисерів. Іноді достатньо випадкової зустрічі з кимось із кіноспільноти, щоб почути: «У мене є ідея фільму» або «Я працюю над новим сценарієм». Тобто це створює відчуття постійного руху, живої циркуляції творчості, яке ніби ніколи не припиняється.
Ваші роботи поєднують документальну пульсацію і художню глибину. Як знаходите цей баланс між фактом і художнім жестом?
Після початку повномасштабного вторгнення я дуже довго взагалі не міг дивитися ігрове кіно. На тлі жаху, що відбувався навколо, воно здавалося надто штучним, навмисним – чимось неактуальним і взагалі не з цієї планети. Тому, як на мене, сьогоднішнє тяжіння українського кіно до “документу” є цілком закономірним. Тут мова вже йде не стільки про саму історію, яку розповідає фільм, чи про його сюжет – це може бути стрічка хоч про події в далекому космосі. Мова йде скоріше про сам спосіб сприйняття. Реальність, у якій ми живемо сьогодні, здається сильнішою й переконливішою за будь-яку вигадку. Тому для мене оптика “документального” є неминучою.
