Головну кінопремію світу “Оскар” роздадуть вже зовсім скоро – 3 березня. У зв’язку з цим у прокат 27 лютого повторно повертаються “Конклав” та “Емілія Перес” – фільми, що заявлені в багатьох номінаціях і очікувано в них переможуть. А вже з 20 лютого маємо щасливу нагоду подивитись на великому екрані артхаусну драматичну комедію “Справжній біль”, яка претендує на “Оскарі” одразу на дві статуетки. Журналіст ПроШоКіно подивився “Справжній біль” і розповідає, чому його варто подивитись всім.
Читайте також: З Божою поміччю: рецензія на фільм “Конклав”
“Справжній біль” – це друга режисерська робота Джессі Айзенберга, якого ми всі знаємо як актора (“Соціальна мережа”, “Ілюзія обману”, “Zомбіленд: Контрольний постріл”). У 2022 році він дебютував на Канському фестивалі як режисер зі стрічкою “Коли ти закінчиш рятувати світ”, де в головних ролях знялися Джуліан Мур та Фінн Вулфгард (“Дивні дива”). Вже тоді стало зрозуміло, що Голлівуд отримав режисера з оригінальним поглядом на те, як потрібно розповідати історії. І ось маємо його другий фільм “Справжній біль” до якого Айзенберг написав сценарій та зіграв одну з головних ролей. Стрічка вже отримала премію BAFTA та “Супутник” за кращий оригінальний сценарій, а попереду ще “Оскар”.
Джессі Айзенбергу вдалося зняти фільм начебто про єврейство і Голокост, а в той же час про відносини між людьми. І ці відносини такі щемливі, такі чесні, а фільм настільки не схожий на все те, що пропонує нам в кінотеатрах Голлівуд, що післясмак у цієї історії дуже хороший.
Тож двоє американців середнього віку Девід та Бенджі – двоюрідні брати. Колись в дитинстві вони були дуже дружні, але зараз майже не спілкуються, бо Девід робить кар’єру у Нью-Йорку, а Бенджі байдикує десь у провінції, ніде не працює та бавиться наркотиками. Звело братів разом передсмертне прохання бабусі Дорі, польської єврейки, яка пережила Голокост. Бабуся попросила братів навідатись в її будинок в Любліні, звідки вона лише дивом змогла втекти до Америки під час Другої світової війни, рятуючись від фашистів.
Хлопці записуються в тур, присвячений темі Голокосту в Польщі. В результаті вони і ще декілька американських євреїв зануряться в історію геноциду свого народу під час окупації Польщі, відвідають концтабір Майданек і вшанують трагедію своїх предків. Але хто вони такі, нащадки переживших Голокост? Наскільки вони своїм існуванням сьогодні віддячують предкам за те, що ті вижили у пеклі і потім ще й подарували життя іншим?
Джессі Айзенберг знає про що говорить, бо народився в єврейській сім’ї вихідців з України та Польщі. Надихнула митця на фільм пам’ять про його покійну тітку Доріс, з якою він був дуже близьким. Але сама ідея історії з’явилась, коли Джессі побачив рекламу “турів до Освенціма (з обідом)”. Ну хіба це не трагікомедія?
У цьому роуд-муві дорога тут лише тло, на якому відносини двох братів проходять чергове випробування. Хлопці б мабуть ніколи не знайшли часу побачитись, але мудра єврейська бабуся буквально “запхала” своїх онуків у літак і відправила за океан шукати одне одного.
Джессі Айзенберг і Кіран Калкін (“Спадкоємці”) роблять цей фільм. І хоча очевидно, що Калкін в силу специфіки ролі “тягне ковдру” на себе, Айзенберг гарний по своєму. Його Девід – середньостатистичний в міру успішний американець, якого життя навчило бути людиною в собі. Але непередбачуваність його брата Бенджі, його відкритість та “оголеність”, змушує Девіда почати “працювати душею”. Девід згадує, що завжди заздрив шарму Бенджі і завжди дивувався тому, як може жити людина, на появлення якої всі чекають, а вона “заходить і сере на всіх”. Але хоча з Бенджі важко, Девіду, як і в дитинстві, хочется брата оберігати, бо він приносить у життя колір.
Треба зазначити, що Кіран Калкін – молодший брат виконавця головної ролі з “Сам удома” – дуже талановитий актор. І цей фільм відкриває його для багатьох глядачів, ставши для актора по суті бенефісом. В результаті його одночасно чарівний і нестерпний, в своєму невписуванні в цей світ, персонаж приніс Кірану Калкіну популярність і номінацію на “Оскар” як “найкращий актор другого плану”. До цього він вже отримав перемогу в тій же номінації на “Золотому глобусі”, BAFTA та в премії “Вибір критиків”. Тож Калкіну варто подякувати Айзенбергу.
Цікаво, що Джессі Айзенберг до того, як запросив актора у свій проект “Справжній біль”, бачив Кірана Калкіна лише у фільмі “Сам удома” (1990), де тому було лише 8 років. А порадила запросити Калкіна на каст сестра Джессі, а той глянув на нього і затвердив на роль без прослуховування. Треба віддати належне чуйці Айзенберга, бо у цих двох склалася на екрані відмінна хімія. Давненько на екрані чогось подібного не було. А хотілося б таких влучань більше.
