У Києві завершилися зйомки повнометражної урбаністичної драми “Місто”, сценарій якої є сучасною адаптацією романа Валерʼяна Підмогильного, написаного сто років тому. Стрічку фільмували 20 днів в культових клубах електронної музики та на центральних вулицях Києва, якій також є головним героем стрічки.
ПроШоКіно побували на майданчику у клубі Closer в останній знімальний день і поспілкувалося з режисером Стасом Бітюцьким, якого раніше всі знали як кінознавця і для якого фільм “Місто ” став повнометражним дебютом.
— Стас, саме вам належить ідея зняти історію сторічної давнини в естетиці електронної музики та рейвів. Якщо у Підмогильного Степан, ветеран Першої світової, який приїздить в Київ з села, ту у вас хлопець прибуває в столицю з окупованого росіянами Херсону і намагається здійснити свою мрію стати ді-джеєм.
— Саме так. І далі у Києві він проходить шлях від розгубленого провінціала до успішного мешканця великого міста. Поступово він конструює нову версію себе — стильну, зібрану та впізнавану на електронній сцені міста. Проте велике питання, чи зможе він прийняти свій біль і перемогти внутрішнього демона.
— Цікавий поворот. Наскільки важко вам далася ця адаптація?
— Це був довжелезний марафон. Я над сценарієм працював майже два роки, а потім була довга підготовка й величезна робота налаштована на те, щоб тільки почати цей проєкт. І зовсім не віриться, що сьогодні останній день зйомок. Все добре пройшло не дивлячись на складні умови, на те, що зйомки іноді перетиналися з обстрілом. У нас були нічні зйомки три дні поспіль і нам якоюсь мірою навіть щастило, що обстріли встрягали між нашими змінами. Ну і, насправді, було стільки моментів, які могли зіпсувати та зупинити зйомки, та ми все подолали.
— Жанр фільму визначають як урбаністичну драму, а ви як його для себе визначаєте?
— Ми коли поступово цей проєкт змінювали ще на рівні сценарію, то трохи відходили від Підмогильного в плані підкорення міста і всього такого. У нас це скоріше історія про дорослішання під час війни і про те, що нові, молоді покоління мають свої травми і про те, як живучі з ними, вони намагаються дорослішати.
— Як далеко ви відійшли від Підмогильного?
— На 100 років (посміхається). Насправді у Підмогильного була дуже класна структура і в плані написання сценарію це було зручно та класно. З тією структурою можна було гратися у гру: “що було б з тими героями в наш час”. По структурі більшість мотивів залишилося від Підмогильного: є Степан, який приїздить у велике місто, є професії, в яких він вирішує себе знаходити, тому що, як йому здається, це круто. Але професійну складову ми змінили на ту, що на наш погляд є важливішою в наш час тут і зараз. У Підмогильного це була література, а у нас — електронна музика.
— Чому саме вона?
— Тому, що електронна сцена Києва недооцінена навіть в самому Києві насправді. При цьому вона важлива взагалі у світовому контексті в плані розмов про Київ, Те, що роблять наші сучасні електронні музиканти — це дуже класно,
І бути тут в контексті цієї музики, ходити на рейви, що відбуваються в Києві — це так само класно, як сто років тому було ходити на літературні події. Тому відбулася ця зміна.
— А що до лінії відношень Степана з жінками?
— Тут ми залишили ось цю умовну модель в якій е Надійка — дівчина така більш проста, є Тамара — більш досвідчена жінка, і є Зося – така собі модернова містянка. Ми, в принципі, їхні стосунки зі Степаном залишили, але намагалися переосмислити, що було б в цих стосунках через 100 років, як би змінювалися взагалі ці гендерні моделі, гендерна поведінка, які були дозволені і недозволені медіа у Підмогильного 100 років назад і які є зараз. І тому в фільмі дійсно багато від Підмогильного, але в спробі показати як би це було зараз.
— Чому, на ваш погляд, взагалі сьогодні важливо екранізувати українську класику?
— Ми всі знаємо, що це супер важливо. Я після 2014 року просто зачитувався цим усим і відкривав для себе українську класику. І так робило все моє покоління, відкоивало для себе прекрасну нашу літературу вже після Майдану. А зараз, з початком повномасштабного вторгнення, нові покоління відкривають для себе Підмогильного та інших українських класиків заново і іншими очима.
І починають усвідомлювати, що наша література не гірша, ніж іноземна. Вона дає тобі стільки цікавої інформації, досвіду, а ще просто розуміння свого коріння та своєї ідентичності. І насправді, я дуже здивований, що “Місто” Підмогильного ми екранізовуємо першими. Бо це ідея, яка літала завжди в повітрі.
— Чула, що кастинг у вас був непростий. Як ви знайшли свого Степана?
— Ми дійсно шукали довго, бо це насправді супер важливо, Це 90% успіху і прийняття фільму взагалі. І коли я побачив відеопробу Максима Ригіна (26-річний актор Театра на лівому березі Дніпра, – Авт.), то зрозумів, що його типаж, його обличчя відрізняється від облич акторів його покоління. Чесно кажучи, ще не зустрівшись з Максимом вживу, я розумів, що це і є головний претендент. А потім вже на пробі це тільки підтвердилося. І я насправді дуже щасливий нашому кастингу, який ми робили разом з Аллою Самойленко — нашою найкращою кастинг-директоркою. Ми знайшли дуже багато цікавих молодих облич і для багатьох акторів це буде дебютний фільм. Сподіваюся, що “Місто” відкриє з пів десятка абсолютно нових імен для кіно. Вважаю, що нашому кінематографу не вистачає цікавих, свіжих, класних облич. І це прикро, бо я тепер знаю, що вони є.
— У вас в фільмі також знялися справжні діджеї, тобто не актори, а реальні музиканти.
— Це правда. Для нас було важливо запрошувати реальних музикантів та знімати в реальних локаціях. Ми знімали в Closer та в “Кирилівскому”, ну, тому що — це епіцентр електронного життя Києва. Ми знімали в “BRUKXT” — теж важливому місці. У нас грали, наприклад, Богдан Заєць та Мар’яна Клочко, а ще Слава Лапшеев, засновник Схем (наймасштабніший рейв України, – Авт.), взагалі головної електронної вечірки України після 2010-х років. Тому цей фільм показує взагалі цю тусовку і її ключові події.
— На яку вікову аудиторію розраховано ваш фільм?
— Певної вікової категорії немає. Але, звісно, хочеться, щоб молоді люди дивилися цей фільм і пізнавали в ньому себе. Але хочу, щоб не тільки молодь, а й люди мого покоління дивилися цей фільми і згадували свою молодість, навіть не в сенсі якоїсь там електронної сцени та тусовки, а просто на рівні відчуття, коли ти молодий і коли можна робити якісь помилки за які не так соромно, як коли тобі вже 40 (посміхається).
— З якими труднощами в сенсі безпеки, ви зіткнулися під час знімання? Маю на увазі тривоги, обстріли, бо на ці дні цього припало багато чого.
— Нам, слава Богу, щастило і графік знімання тривоги не зривали. Єдиний момент дуще щемливий звʼязаний з Кіностудією Довженко. Ми зняли там кілька сцен до обстрілу 15 червня, а потім приїхали туди через тиждень, коли студія була вже частково зруйнована і це додало реальності подіям в кадрі. Там у нас взагалі був один маленький кадр де ми стоїмо на загальному плані і позаду нас відвалюється розбите вікно. Цей момент скоріше за все не увійде в монтаж. Але важливо, що, не дивлячись на всі руйнування, студія продовжила свою роботу.
— Стас, а що для вас особисто електронна музика? Бо, я так розумію, ви глибоко в цьому плавали ще до фільму?
— Електронні вечірки взагалі, це якась можливість бути собою. Для мене це чимось іноді схоже на сон. Коли ти потрапляєш в якийсь клуб, там грає хороша музика, а ти дійсно забуваєш про всі проблеми. Ти наче потрапляєш в якийсь маленький вакуум, в якому немає проблем і взагалі нічого страшного, зате є комфортний соціум, де всі сприймають тебе таким, який ти є, де ти можеш бути собою. Ну і власне є електронна музика та сцена. І тому говорити зараз про електронну сцену, де молоді люди можуть знаходити собі певну безпеку і комфорт, мені здається, що це доволі вчасно.
— Ваш бекграунд кінознавця та кінокритика допомагає вам чи заважає?
— Ні, не заважає. Мені здається, що я трошки вже пройшов ось цей період відходження від себе минулого. Пам’ятаю, коли я починав знімати, то у мене було багато бажання зробити щось прям таке революційне, щоб ніхто з глядачів не зрозумів, а тільки пару моїх друзів зрозуміли і сказали: “Який же ти, Стас, крутий”. Але зараз я від цього відійшов і намагаюся думати про те, як це буде сприйматися кимось в кінозалі, але в той же час про те, щоб це мені самому було приємно дивитися.
— За вайбом фільм “Місто” буде сумний?
— Ну, він такий меланхолійно-сумно-ніжно-красивий. Я так його позиціоную для себе. Він дуже красивий — це видно по тому матеріалу, що ми відзняли. І він дійсно чимось сумний, можливо тому, що мені вже не двадцять і це моя ностальгія за відчуттями, які мені дарувала молодість. Ну, а те що він меланхолійний, так і наше життя таке зараз.
— Роман Підмогильного зараз активно перекладають за кордоном, відкривають його іноземному читачу. Чи думали ви, як для іноземного глядача, може звучати ваш фільм? Чи він розрахований лише на українців?
— Не можу сказати, що ми переймаємося, як цей фільм зайде іноземцям. Для нас важливо зняти просто хороше універсальне кіно. Але коли ми ще не починали знімати, то говорили про те, що важливо зняти фільм про Київ тут і зараз, про буденне життя молодих людей без якихось надривів, без тих наративів, які іноземці і так знають та очікують від нашого кіно, бо всі хочуть бачити страждання та біль з якими ми живемо. Але ми прокидаємося вночі, часом дуже страждаємо, але в той самий час іноді ми посміхаємося. Бо ми живемо не тільки війною та буденними речами. Така реальність. І ми сприймаємо цю буденність так, як вона є. І от хотілося показати саме такий фокус.
Премʼєра “Міста” запланована на 2027 рік.
