В український прокат вийшов фільм Кеннета Брани «Привиди у Венеції». Режисер, як і у минулих картинах «Вбивство у “Східному Експресі”» (2017) та «Смерть на Нілі» (2022), втілив роль легендарного детектива всесвіту Агати Крісті — Еркюля Пуаро.
Цього разу детективна історія розгортається 1947 року у Венеції, де Пуаро вирішив усамітнитися, відійти від справ та найняти охоронця. Його спокій порушує давня подруга-письменниця, Аріадна Олівер (Тіна Фей), яка пропонує йому розкрити махінації медіума Джойс Рейнольдс (Мішель Єо). Спіритичний сеанс проходить у старовинному палаццо у переддень Геловіну. Господарка маєтку, оперна співачка Ровена Дрейк (Келлі Райлі) хоче викликати дух своєї доньки, яка трагічно загинула у цьому ж місці. Будинок із привидами, компанія незнайомців, наймістичніша ніч у році та злива за вікном — чи може статись щось трагічне?
Оригінальний роман Крісті, «Вечірка на Геловін» було опубліковано у 1969 році, а дія твору розгортається в Англії. Адаптація переносить історію на південний схід від Британських островів та відкидає на 20 років назад у часовому просторі. Від оригінальної історії залишаються лише декілька елементів: смерть молодої дівчини, головний герой та пародійний образ авторки детективних романів, який відсилає до персони Агати Крісті.
Події минулих частин відбуваються у 1934 та 1937 роках, у новому ж фільмі Пуаро з’являється вже з багажем досвіду вже двох світових війн. Тема ПТСР та повоєнних травм химерно переплітається з історією про вбивство та привидів. Вимір людських стосунків, батьківських помилок та дитячої мудрості об’ємніший за детективну лінію, що місцями здається хаотичною, але інтригує та дає цікаву, неочевидну розв’язку.
Читайте також: Повернутись в дитячий парк атракціонів: рецензія на фільм «Маєток з привидами»
Візуально оповідь ускладнює використання лінзи «риб’яче око», голландські кути та великі плани. Оператор Гаріс Замбарлукіс, який також працював на минулих проєктах режисера, дизорієнтує глядача з майстерністю ілюзіоніста. Екстремально широкі кути поєднують підлогу зі стелею, ніби не залишаючи ходу назад. Кадри всередині кадрів (за методичкою Веллса) тут зміщують фокус з основних подій на суміжні. Небезпека може критись у розфокусованих задниках, де привиди ніби набувають своєї форми або просто плутаються зі скульптурами, що стоять у кутку. Простір у фільмі прирівнює спостерігача і діяча, створюючи некомфортні обставини для обох.
Картина темна, і справа не тільки у сюжеті. Події відбуваються протягом однієї ночі в одному місці, тому розгледіти красу Венеції важко, але можливо. Єдине, що у стрічці не радує — нафталінові скримери, що ніби і про тривогу героя, і його внутрішні сумніви, але не працюють виключно через свою завчену форму.
«Привиди у Венеції» став одним із кращих фільмів трилогії про Еркюля Пуаро. Це кіно універсально працює і як продовження, і як самостійна історія. Брана надалі розвиває свого (у всіх сенсах) героя, дає йому більше глибини, людяності та здатності сумніватись не тільки у підозрюваних, а й у собі. Це атмосферна літературна адаптація, що зможе зацікавити прихильників детективів та затягнути тих, хто цей жанр тільки відкриває.
Читайте також: Огляд фільму “Ґран Туризмо”
