Парадокс корабля Тесея – рецензія на фільм “Мікі 17”

“Помирати, це як, Мікі”, – усі ставлять це питання головному герою фільму “Мікі 17” від режисера Пона Джуна-Хо. Майже шість років пройшло між його оскароносними “Паразитами” і новим “Мікі 17”. Серія голлівудських страйків та проблем з Ворнерами відтермінували прем’єру. І нарешті стрічку можна подивитись в кінотеатрах. Це цікавий мікс наукової фантастики, їдкої сатири, специфічного і місцями абсурдного гумору та філософських міркувань. Чи досягне стрічка такого ж ефекту, як “Паразити” режисера – покаже час, а поки читайте рецензію ПроШоКіно.

В основі стрічки лежить науково-фантастична книга Едварда Ештона “Мікі 7” 2022 року, в якій автор зосереджується не стільки на науково-технологічній складовій, скільки на соціальних, релігійних, філософських і політичних аспектах, закидаючи екзистенційними питаннями і головного героя, і читачів. Пон Джун-Хо дещо відійшов від цієї подачі оповіді і зосередився на сатирі на класову нерівність, експлуатацію праці, медичні дослідження, першопрохідництво та колонізацію. А ще він “вбив” Мікі не 6 разів, як у книзі, а 16.

Сюжет фільму “Мікі 17”

Недалеке майбутнє, люди відправляються у колонізаційну місію на нову планету Ніфльхейм. Головний герой Мікі Барнс (Роберт Паттінсон) – невдаха без особливих умінь і навичок вкладає чужі гроші в провальну справу, яку йому підсовує друг Тімо (Стівен Юн). Щоб залишитись живим і втекти від кредиторів-мафіозі, Мікі записується у цю місію на єдину доступну йому вакансію – субститут, тобто витратний матеріал.

Не дочитавши до кінця усі умови та правила, він підписує контракт і весело вирушає вивантажувати свою свідомість у комп’ютер та робити шаблон свого тіла. Далі Мікі відправляють на завдання, несумісні з життям: то дослідити середовище, то протестувати вакцину чи вірус, то полагодити ядерний реактор. Після кожного завдання він помирає, нове тіло друкує апарат щось на кшталт 3D-принтера, завантаживши в нього свідомість Мікі, а тіло попередньої версії утилізують як біологічні відходи. Попри таку роботу, Мікі знаходить кохання – дівчина Наша (Наомі Акі) та намагається тримати баланс.

Після 16-ти смертей 17-ту версію Мікі відправляють на смертельне завдання, але неочікувано навіть для себе – він виживає, і допомагає йому в цьому корінна жителька планети гігантська багатоніжка. Повернувшись на базу він зустрічається з вже надрукованою 18-ю версією себе – мультиклоном. Мікі доводиться вживатись із самим собою, ділити з ним і без того мізерну кількість калорій і до того ж терпіти його (свій) характер.

Для самозакоханого диктатора цієї колонії Кеннета Маршалла (Марк Руффало) та його жорстокої дружини Ільфи (Тоні Коллетт ), Міккі є недолюдиною, невидимим гвинтиком у колесі їхніх величних планів по заселенню нової планети. До речі, тут можна розгледіти алюзію на Трампа, проте сам режисер запевняв, що цього персонажа треба розглядати саме в парі, наприклад, як подружжя Чаушеску з Румунії.

Далі розгоряється конфлікт з місцевими розумними тихоходками, який доходить до відвертого геноциду, і обох Мікі, яких до цього часу вже викрили, відправляють на чергову вірну смерть.

Виконання і враження

В книзі автор порівнює історію Мікі з кораблем Тесея, який повністю замінили по дощечці. Наче це той самий корабель, але ж всі деталі нові. То чи є корабель тим самим чи новий, неповторним? Так і Пон Джун-Хо ставить питання: чи нові версії Мікі – це лише копії чи неповторні люди? Чи є в них душа і чи переходить вона з тіла в тіло? Як філософи припускають, що тільки дошки можуть бути справжніми, а корабель Тесея розглядатиметься на зразок перехідної фази. Так само і свідомість Мікі – це справжнє, а от тіло – це перехідна фаза. Хоча нам більше подобається порівняння з паличками твікс – наче ж вони однакові, але одна ж з них права, а  інша – ліва=)

У стрічці прекрасна музика Чона Дже Іля, який писав і для “Паразитів”, і для “Гри в кальмара”, ідеально підкреслює абсурдність історії та підтримує тональність.

Операторська робота Даріуса Хонджі є першокласною, як і хитрий темп монтажу Ян Цзінь-мо, який місцями й провисає. І, звичайно, ж акторська гра. Паттінсон не раз доводив, що він не актор однієї ролі після “Сутінків” і роллю Мікі ще раз це підтвердив. Йому вдалося зіграти двох клонів з різними характерами і бажанням жити.

Загалом, “Мікі 17” розповідає трохи сумну і абсурдну історію про класовий поділ, дегуманізацію, політичні амбіції, диктатору та екологічні кризи. А ще розмірковує на більш глибокі філософські питання, підсовуючи глядачу той самий корабель Тесея.