3 жовтня в український прокат вийшов фільм “Джокер: Божевілля на двох“, продовження оригінального фільму Тодда Філліпса. У 2019 році “Джокер” отримав низку престижних нагород: “Золотого лева” на Венеційському кінофестивалі за найкращий фільм, “Оскар” за найкращу чоловічу роль та музику до фільму, нагороду від Гільдії кіноакторів США для Фенікса тощо.
Прем’єра сиквелу відбулась через 5 років, знову у Венеції, але тріумфу не сталось: фільм отримав стримані відгуки від критиків, а його рейтинг на сайті-агрегаторі рецензій RottenTomatoes зараз становить 49/100. Чому “Джокер: Божевілля на двох” — це фільм, який не розуміє, чим він хоче бути, у рецензії ПроШоКіно.
Після всіх перипетій Артур Флек (Хоакін Фенікс) опиняється у психіатричній лікарні Аркхем, яка місцями схожа на колонію суворого режиму. Вже два роки він п’є пігулки та очікує на початок судового процесу: його або визнають недієздатним або підсмажать на стільці. До Флека (майже) приставлено особистого охоронця (чудовий Брендан Глісон), який постійно просить його розповісти жарт. Кожен день однаковий та регламентований: аж поки Артур не помічає її — Харлен “Лі” Квінзель. Жінку, яка здатна його покохати. Лі дізналась про Флека, коли подивилась фільм про нього. Як жінки, колись закохані у серійного маніяка Теда Банді (якого піддали смертній карі у 1980, за рік до подій першої частини), Лі вирішила бути з ним попри всі заборони.
Перша зустріч із Лі провокує в Артурі жагу до співу — зірка народилась, скажете ви. Але історія з музичним компонентом фільму і спроба у жанр мюзиклу — значно прозаїчніша. Якщо оригінальний фільм скидався на психологічний експеримент, в якому ми спостерігаємо за формуванням злочинця через вплив різних соціальних факторів: бідність, байдужість родини та міської влади, насильство, дитячі травми, професійна нереалізованість героя тощо. То продовження виглядає, наче чергування маніакальних і депресивних епізодів Джокера.
Але душу Артура не рятує навіть любов, адже якими б яскравими та вигадливими не були б музикальні номери. Від повторюваності їхнього сенсу починає нудити вже на тридцятій хвилині фільму. Пісні ніяк не розвивають оповідь, у другій частині стрічки так точно. Це просто мрійливі вкраплення-марення, які полегшують перебування Флека у темному, сирому та закритому просторі.
Якщо зобразити сценарій у вигляді схеми, то це виглядало б якось так: у Джокера все погано, він страждає – він згадує про Лі та починає співати – у Джокера знову все погано.
Судову драму цікаво дивитись, коли рішення, до якого мають дійти суддя або присяжні є неочевидним. Або у випадку, коли до цього рішення підводить складний та драматичний конфлікт між захистом та звинуваченням, впродовж якого глядач дізнається про нові приголомшливі деталі. Все, що відбувається під час суду над Джокером — це оприлюднення інформації, відомої нам раніше, яка не отримує жодної уваги від суспільства та нудне повторюване дійство без краплі здорового божевілля.
Якщо оцінювати вокальні номери технічно, то Гага і Фенікс — непоганий дует, але тільки у співі. Попри всі емоційні гойдалки та сумніви Артура щодо Лі, їй виділяють зовсім мало місця, щоб розкритись, як героїні. Історія та характер Харлен губиться на фоні бекграунда Флека, якого ми вже встигли дослідити під збільшуваним склом. Тож божевілля на двох не виходить. Попри свій хаотичний принцип вибору і відмови від ролей, помітно, яких зусиль Фенікс докладає заради виконання цієї: згорблена постава, хвороблива худорлявість та шрам від заячої губи роблять його одним з найвидатніших злодіїв, що коли-небудь з’являлись у кіно.
У сумі маємо нудну юридичну драму та доволі млявий мюзикл. Найкращими рішеннями для фільму стали анімація у стилі старого Warner Bros, де Джокер потрапляє у неприємності через хуліганство власної тіні, створена Сільвеном Шоме (“Тріо з Бельвіля”), використання пісень вічнозелених Френка Сінатри й The Velvet Underground, а найголовніше — відмова від ідеї створення третьої частини.
Читайте також: Хоакіну Феніксу загрожує суд через його скандальну витівку.
