На Міжнародному кінофестивалі “Молодість” представлено документальну стрічку “Квіти України” режисерки Аделіни Борець. Хоч назва «Квіти України» знайома киянам завдяки історії про однойменну будівлю, яку відстоюють від забудовників жителі міста, в фільмі мова піде про 67-річну Наталю. Цікаве про цей фільм розповів ПроШоКіно продюсер проєкту Гліб Лук’янець.
Квіти України – історія будівлі і боротьби проти забудовників, яку знає чи не кожен українець, ну киянин так точно. Але ж на світовій арені про таку паралель мало хто знає. Чому обрали таку назву?
Ми почали знімати фільм саме тоді, коли цю будівлю на Січових Стрільців почали зносити. Це було літо 21-го року і ми вирішили що це абсолютно логічно лягає в нашу ідею показати реальність — зухвальство київських забудовників і майже безправність людей, проти яких вони точать свої клинки. Але є й такі, які дають відсіч, як наша Наталія, котра вже десятки років відстоює свою земельну ділянку на Позняках.
Не дивлячись на те, що про цей кейс не знають за кордоном, це не завадило нам фільм ще на етапі індустрійних майданчиків, по яких ми їздили, спозиціонувати саме назвою. Бо вона в собі включає і елемент такого ніжного фемінного, квітучого, теплого. І слово, яке було у всіх на слуху коли ми розвивали проект, повʼязане передусім з війною — Україна. Тому з точки зору брендингу, назва “Квіти України”, як твіст на контрасті, спрацювала за кордоном ще краще, ніж в Україні. В Україні нам доводиться пояснювати чому фільм називається “Квіти України”, а за кордоном все всім зрозуміло.
Зазвичай вдалі історії трапляються раптово і неочікувано. Як було з вашою історією, точніш з історією героїні і як виникла ідея створення цього фільму?
Фільм “Квіти України” зародився в рамках мультимедійного проекту “Україна X Y Z” — “звички, смаки, побут” авторства Марти Мольфар. Первинною ідеєю фільму було показати 3 покоління українок, які уособлюють сьогодення українського суспільства, починаючи від 91-го року по 21-й рік – 30 років незалежності. Згодом ця ідея розвинулась таким чином, що з трьох героїнь ми залишили одну. Нею стала Наталія. Так вийшло, що покоління “X” виявилось найцікавішим. І ми розповідали історію про те, як вона боролась з забудовниками за свою землю. Потім трапилась повномасштабна війна і Наталія боролась вже з реальним ворогом — своїми методами, але вже на абсолютно іншій скалі. Так з’явився проект “Квіти України”.
Я пам’ятаю як режисерка після першої зустрічі з Наталею розповідала про той спосіб життя і ту енергетику, якою вона заряджається від героїні, я, як продюсер, був спочатку дуже схвильований тим, що Наталія візьме ковдру на себе і всі інші героїні перестануть жити. Так насправді і відбулося — вони взагалі зникли з фільму. Проте для фільму це стало найкращим рішенням і в результаті ми отримали повну історію людини, її боротьби, так як їй притаманно — в комічний спосіб і ще й під час війни. Спосіб в який вона живе заражає і спонукає глядача задуматись як він живе своє життя і чи не варто йому взяти приклад з Наталі. Це така нова героїня нашого часу — представниця українського суспільства, уособлення українського суспільства загалом. Дуже анархічна, щира і завзята в тому, що вона робить.
Скільки часу пішло на підготовку і виробництво?
Реальна підготовка до фільму почалась коли проект підтримав Український культурний фонд, і влітку 2021 року відбулись перші зйомки, які дозволили нам забезпечити достатню кількість матеріалу, щоб виконати перший монтаж. Згодом, після початку повномасштабного наступу, до проекту доєднались партнери з Польщі — моя компанія Gogol Film і нашої копродюсерки Наталії Гжегожек — Koskino. Таким складом, ми почали представляти проект на міжнародній арені. Це зайняло кілька років поїздок, починаючи від Краківського кінофестивалю, закінчуючи Міжнародним фестивалем документального кіно в Амстердамі.
Загалом ми відвідали близько 15 різних документальних майданчиків. Це нам допомогло далі долучати партнерів, збирати кошти і не зупинятись у виробництві — ми далі знімали, монтували. Монтаж був дуже довгим, у нас було декілька режисерів монтажу і загалом, він тривав близько двох років майже не зупиняючись. Це нам дозволило, після 3-х років виробництва (починаючи з літа 21-го по літо 24-го), зробити достатньо якісний фільм тривалістю 70 хвилин, який зараз конкурує з іншими європейськими документальними стрічками на арені міжнародних фестивалів.
Який бюджет має стрічка та хто підтримав проєкт?
Загальний бюджет стрічки 13 мільйонів гривень. Фільм підтримали майже всі основні гравці документального кіно в Україні, Польщі, Європі. Це Український культурний фонд, Польський інститут кіномистецтва, найбільш престижний в Європі фонд документального кіно IDFA Bertha Fund, при Міжнародному кінофестивалі в Амстердамі. Менші фонди — Deutsche Filmakademie, FRF, Празький Institute of Documentary Film та інші.
Важливо, що фільм був підтриманий також Eurimages — головним європейським фондом підтримки кіно при Раді Європи, що певним чином дало нам планку на яку ми розуміли, що маємо вийти. Планку якості, драматургії, емоційного контакту з глядачем. Для мене це вперше було отримати підтримку від так значимих в світі європейського кіно фондів. Важливо було виправдати сподівання і мені здається, Аделіна, команда і я їх виправдали.
А які були перешкоди?
Основною перешкодою було наявність багатьох ліній, якими могла піти історія. Це створювало додаткове навантаження і на режисерку-дебютантку в плані рішень — від чогось треба було відмовлятися, чомусь треба було надавати перевагу. І на режисерів монтажу (Агату Черняк, Матеуша Войтинського, Ганю Ярошевич, Олександра Легостаєва) — монтаж був не простий, довгий. Це була боротьба за цікавий, наповнений, логічний і в той же час емоційний фільм, яким зараз є “Квіти України”.
Мені пощастило з копродюсеркою Наталією Гжегожек і в цьому тріо — режисерка і 2 продюсери, ми могли приймати досить зважені і інколи кардинальні рішення, які крок за кроком виводили нас на наступний і наступний в плані якості фільму етап. Не все було так просто і гладко з самого початку. Це була боротьба, яку ми вели і не здавалися. Ми були і залишаємось командою. Для мене це вартісний приклад саме командної роботи, де ми розуміли сильні і слабкі сторони один одного і підтримували один одного, коли в цьому була потреба. Таким чином ми вийшли на результат який зараз в нас є.
Фільм представлений на найстарішому фестивалі документального кіно DOK Leipzig, де він відкриває документальну програму та розпочинає фестиваль в основному міжнародному конкурсі. Це дуже вартісно для нас і виправдовує всі перешкоди, з якими нам довелось справлятися. Це валідація того, чому ми присвятили свої сили, час, гроші протягом трьох з половиною років нашого життя.
Які виклики ви зустріли під час продюсування цього фільму?
Першим викликом було знайти героїню. Як я казав була ідея показати три покоління українців і треба було знайти персонажів для кожного з цих поколінь. Треба було знайти форму — першою формою була ідея забудовників і взагалі проблемних будинків в Києві. Ми справились з цим викликом таким чином, що Аделіна знайшла дуже класних героїв для фільму, це її талант комунікації помножений на елемент везіння. Далі вже Наталія, як героїня, зробила цей фільм будучи в добрих руках команди фільму.
Другим викликом для мене, як для продюсера, було розуміння що в 2021 році ми фільм не закінчуємо, ми його продовжуємо далі. В нас вже був монтаж і ми розуміли, що є потенціал, який не розкрито. І для цього треба час, нові фінанси, партнери і ми пішли далі. Ми з майже готового фільму, почали робити зовсім інший фільм де вже була тільки одна головна героїня і фокус змістився з історії поколінь в боротьбу. І моїм продюсерським викликом було знайти спосіб, як це зробити можливим — з одного фільму зробити майже інший фільм. Нам пощастило багато в чому, наприклад, знайти копродюсерів. А також, що Аделіна була в Києві в перші дні повномасштабного наступу і мала можливість бути з героїнею. Далі феєричним чином проект став цікавим для великих індустрійних майданчиків, про нього дізналась без скромності вся документальна спільнота Європи. Під кінець ми вже представляли проект в США, і зараз до речі він паралельно з DOK Leipzig і Molodist має свою південноамериканську премʼєру на фестивалі в Сан-Паулу. Це все дозволило отримати певний кредит довіри від індустрії, не дивлячись на те, що для мене й Аделіни цей проект є дебютом в повнометражному кіно. Цей кредит довіри дав нам можливість залучення абсолютно нормального, по європейським міркам, фінансування. І залишилась справа за малим — зробити добрий фільм.
І це, мені здається, був основний виклик, який був з нами роками, поки на початку зими 2024 року, ми не побачили ту монтажну версію, з якої було зрозуміло що все працює і що все, що ми вкладали, магічно засинергилось між собою — ми побачили фільм. Після двох років, наповнених інколи розпачем, а інколи тим, що наш проект переоцінено, про що нам багато хто з авторитетів прямо казав допоки ми не мали фінального кату. І можливо це, як додатковий мотив, що ми не такі і ми знаємо що наш фільм класний і хочемо щоб ви теж це зрозуміли, дивлячись його і отримуючи задоволення. Саме ця мотивація досить проста, але ефективна, не дозволяла нам зупинятись протягом цього часу. Ми довели нашу справу до кінця і цим я дуже пишаюсь.
Яким чином знімальна команда адаптувалася до подій навколо героїні в реальному часі? Чи був відеоархів та дозйомка?
Все що стосується знімальної групи, роботи з нашою героїнею Наталею і тим, як нам вдалося задокументувати її життя, я зобов’язаний нашій режисерці — Аделіні Борець. Вона має абсолютно унікальний метод, я б назвав це “метод Борець”, в якому вона відбиваючись від об’єктивної дійсності, в якій перебуває героїня, знімальна група на знімальному майданчику — створює свою альтернативну реальність, яка є ні чим іншим ніж підсвітленням того, що і так є, але в такий спосіб, в такі моменти, що це потім драматургічно працює при монтажі. Це навіть не питання кількості матеріалу яке теж важливо. І ми намагались мати якомога більше матеріалу, щоб потім можна було вибирати. Але це теж використання моментних ситуацій, які через секунду перестануть бути актуальними. І це використання таких ситуацій у фільмі, можливо з “підкрученням” певних дій, емоцій героїні, можливо деяке просування героїні за рамки її звичайного існування, тобто створення певних ситуацій, в яких ероїня показує ким вона є, показує свій характер і ми, як глядачі, це бачимо.
Це талант і вже в якомусь плані майстерність. Після трьох років роботи з героїнею, я впевнений що наступний документальний фільм Аделіни (не дивлячись на те, що вона зараз працює над своїм дебютним ігровим фільмом), буде ще більш глибоким і можливо, більш насиченим драматургійно. Аделіна не боїться іноді перейти ту межу, яку інші режисер-дебютанти бояться перейти. Але все це відбувається з великою етичною повагою до героїв фільму. Мені здається, це талант. І тому все, що відбувалось на знімальному майданчику, для мене, як для продюсера, було на руку. Я дуже задоволений тим матеріалом, який Аделіна з кожним етапом зйомок приносила в монтаж — це завжди було щось нове, цікаве.
Я не пам’ятаю щоб в мене були моменти розчарування, що ось відбулась чергова знімальна сесія, а в нас немає нічого нового. Аделіна завжди могла зробити новий, цікавий матеріал, що було дуже ефективно для виробництва. Коротко кажучи, ми не витрачали кошти дарма.
Як ви бачите подальший розвиток теми боротьби із забудовниками в українській кінематографії?
Для мене боротьба з забудовниками, це форма нашого фільму, це той медіум, яким ми передаємо декілька важливих меседжів. По-перше, що боротьба, як поняття, має бути. Якщо не боротися, то тебе засиплять. Треба знати історію своєї боротьби — Наталія розповідає онучці історію як вона боролась із забудовниками, починаючи з 80-х років. І ми маємо знати як ми боролися з нашими умовними «забудовниками» раніше. І як раніше ми погоджувались на певні умови, які приводили Україну в стан неволі і залежності.
Забудовник це руйнування старого і будування нового. Можливо прийшов час будувати нове самим. Я кажу “можливо”, тому що для мене це досі питання, але є сподівання що цей час вже прийшов. Тому ця боротьба, в тому числі й боротьба Наталії, має ширший сенс. І це не боротьба щоб просто боротися. Це боротьба, до того, що іншого варіанту, мабуть просто не існує.
Біографія продюсера:
Гліб Лукʼянець — українсько-польський продюсер та сценарист, засновник культурного акселератора Gogol Foundation та виробничого дому Gogol Film, експерт Українського культурного фонду. Гліб народився в день розпаду Радянського Союзу 26 грудня 1991 року в Києві. Його мати Марта Мольфар є відомою акторкою-дикторкою та радіоведучою, батько — полковником Збройних Сил України. Гліб розпочав свою кар’єру в молодому віці, активно займаючись продюсуванням незалежних проектів, закінчив Київський національний економічний університет та Державну вищу школу кіно, телебачення і театру в Лодзі, яка незмінно входить в десятку найкращих кіновишів світу за рейтингом The Hollywood Reporter. Протягом навчання Гліб спродюсував більше 10 авторських короткометражних фільмів відзначених зокрема Варшавським кінофестивалем, Кінофестивалем у Гдині, Nowe Horyzonty та Київським тижнем критики.
У 2018 році ще продовжуючи навчання, Гліб заснував у Лодзі виробничий дім Gogol Film з представництвом у Києві та розпочав роботу над рядом повнометражних картин, зокрема “Син вулиць” (реж. Могаммед Алмуґанні, головна нагорода форуму Міжнародного кінофестивалю документального кіно в Амстердамі IDFA у 2023) та “Дівія” (реж. Дмитро Грешко, індустрійна нагорода Сараєвського кінофестивалю та ОМКФ у 2024). Композитором “Дівії” є двічі лауреат Премії Греммі британський музикант Сем Слейтер, відомий фільмом Джокер, серіалом Чорнобиль та грою Battlefield. Вихід цих продюсерських релізів заплановано Глібом вже на 2025 рік.
Документальний художній фільм “Квіти України”, знятий за ідеєю Марти Мольфар і Гліба Лукʼянця, є одночасно його продюсерським дебютом та дебютом режисерки Аделіни Борець. Налічуючи 17 партнерів, в тому числі фонд Eurimages при Раді Європи, Гліб зібрав рекордну для українського документального дебюту суму бюджету у 13 мільйонів гривень. Квіти України цього року є фільмом-відкриттям документального конкурсу найстарішого в світі фестивалю документального кіно DOK Leipzig та представлені на інших важливих подіях, зокрема Краківському кінофестивалі, МКФ в Сан-Паулу та КМКФ Молодість.
Останні 12 років більшість часу Гліб Лукʼянець проживає в Лодзі, де у 2022 році від імені UNESCO мер Ганна Здановська вручила йому подяку за реалізацію культурної місії міста. Раніше Гліб отримував подяки від мерів Омельченка та Кличка за участь в культурному житті його рідного Києва. В даний момент Гліб працює над рядом кінопроектів у міжнародних копродукціях з Південною Кореєю, Японією та США, пише книгу під робочою назвою “Звір, Дакука і Пеггі Гу” про продюсерські будні в Лос Анджелесі і відносини з популярною співачкою що змагається з бордерлайн, а також сценарій власного ігрового дебюту про пранки київських школярів 2000-х на тлі доведеної до абсурду політичної гонки Партії регіонів, БЮТ та Нашої України. Робочою назвою стрічки є “Українська казка: 8 днів”, яка має бути своєрідним омажем на фільми Еріка Ромера і антиутопією українського передвоєнного суспільства.
