У жовтні Спілка кінокритиків України у співпраці з Суспільне Культура оголосили переможців та переможниць премії «Кіноколо». У 2024 році вона пройшла всьоме. І вперше документальну номінацію розділили на дві – короткометражну та повнометражну.
ПроШоКіно першими поспілкувалися з режисерами та режисерками найкращих короткометражних фільмів у категорії документальний, ігровий та анімаційний за версією кінокритиків. Розпитали їх про важливість премії, вибір форми та теми для своїх фільмів.
Роман Хімей, со-режисер фільму «Додаткові сцени» – найкращий ігровий короткий метр
Ваш фільму – Це відеоробота, в центрі якої — український актор Павло Алдошин, нині військовослужбовець ЗСУ, який приїжджає з фронту, щоб зіграти сцени з цивільного життя, які переплітаються зі сценами з фільму «Снайпер. Білий ворон», в якому він зіграв головну роль.
В нашого фільму є дві версії. Одна з них, була створена спеціально для виставки на 60-й Венеційській бієнале мистецтва. В цій версії, немає «початку» чи «кінця», вона змонтована як таймлайн режисера монтажу в процесі відбору «кращих» дублів з актором та військовим Павлом Алдошиним. В цій версії, ми намагалися врахувати те, що увага відвідувачів виставкових просторів не так сконцентрована, як в кінотеатрі, в якому екран виключно домінує над глядачами. На Венеційській бієнале мистецтва, майже на кожній виставці чи у павільйоні є проєкція, екран чи відеоінсталяція.
Часто можна побачити збудовані кінозали, в яких вмонтовані не тільки кінопроєктор, але й враховані відповідні акустичні стандарти тощо (як от, наприклад, цьогорічний улюбленець глядачів, кіномюзикл представлений в Єгипетському павільйоні). Художники дуже часто звертаються до рухомого зображення. Цим вже давно нікого не здивуєш. Відповідно інша версія нашого фільму – це короткометражний фільм, з усіма його перевагами й недоліками. Ця версія власне й номінована на премію Кіноколо.
Чому ви взяли саме цей фільм за основу? Чому обрали героєм саме Павла?
Від самого початку російської війни проти України, здається, ми всі почали запитувати себе: «Що таке нормальність сьогодні?». Точно відповісти на це питання важко, але я точно знаю, що цю відповідь зараз у світі формулюють здебільшого українці, а віднедавна, на жаль, також і цивільні палестинці.
Більшість українців втратили можливість нудьгувати. Ця рідкісна омріяна нудьга, коли чутно серед кімнатної тиші, як муха бʼється об шибку. Про таке зараз хіба що можна вичитати поміж рядками оповідань Бруно Шульца.
Тому ми вирішили попрацювати з Павлом Алдошиним, актором, який на початку повномасштабного російського вторгнення вступив до лав української армії. Павло якраз є прямим учасником тих подій, серед яких питання «Що таке нормальність? Що таке нудьга?» взагалі виникає як таке. Останньою роллю Павла до початку повномасштабної війни стала головна роль у фільмі «Снайпер: Білий ворон». Там він був цивільним, який грає військового. Ми запросили Павла приїхати до Києва з передової вже як військового, але тільки для того, щоб зіграти роль цивільного. А хто може це зробити більш вчасно, ніж актор, що на війні?
Чи вважаєте ви, що ваша відеоробота – це фільм, або ідентифікуєте його інакше? Наприклад, як перфоманс? Чи маєте ви розподіл між кіно та аудіовізуальним твором іншої форми?
Здебільшого, ми з Яремою Малащуком створюємо фільми, і називаємо їх фільмами, але в нас також є і відеоінсталяції/відеороботи. Всі ці питання щодо розділення чи категоризації, що є фільмом, а що ним не є, виникають тільки на території того, що ми називаємо кінотеатром. Музей вже давно не тратить час на такі речі. В музеї зараз ми можемо побачити й скульптуру, і інсталяцію, і живопис, і фільм, і відео, і перформанс, і все це одночасно, і все це окремо. Тобто абсолютно різні часопросторові висловлювання вживаються в одній інституції, де демонструється мистецтво в цілому. Музей легко перетворить вільну кімнату на кінозал. Кінотеатр, в кращому випадку, перетворить вільну кімнату на синематеку з трьома глядачами на день, які будуть насолоджуватись там своєю особливістю у світі «продажного» кіна. І так по колу, ось уже більше як сто років, по кіноколу, скажемо так:)
Щодо ідентифікації нашого фільму, то так, погоджуюсь з вами, приїзд Павла з передової для того, щоб зіграти в рандомних сценах з цивільного життя, можна вважати повноцінним перформансом. Нехай тоді наш фільм буде ідентифікований як film based performance.
Що для вас означає номінація на премію від кінокритиків?
Кінокритики як система, це те об`єднання яке досліджує розширене поле кінематографа, а я якраз і намагаюся розширити це поле. Тому нам з ними в одну сторону, принаймні мені так здається сьогодні.
Анастасія Фалілеєва, режисерка фільму «Я померла в Ірпені» – найкращий анімаційний короткий метр
Як ви почуваєтеся, коли персональне та інтимне і, здається, дуже болюче стає фільмом, відкривається абсолютно невідомим вам людям – глядачам?
Я почуваюся нарешті почутою. Нарешті даю відсіч і присвоюю себе собі. Я вражена скільком людям резонує ця історія у самих різних площинах, мені про це пишуть, говорять, часто дякують, часто плачуть. Жоден показ не обходиться без схлипувань у залі, і кожен оплакує щось своє. Хоч ми й незнайомі, але на жаль багато хто може побачити у фільмі себе. Адже попри фокус на війну й абьюз фільм охоплює купу інших тем.
Як ви обрали стиль малювання для цього фільму?
Будинок у якому ми переховувалися – згорів вщент, тому на думку одразу спало вугілля, попіл. Також цей матеріал такий же нестійкий крихкий фрагментований брудний та примарний як мій досвід: я памʼятаю лише ключові моменти, або те що зафіксоване на фото/відео, все зливається у суцільний нескінченний день без ліку часу.
Що для вас означає номінація на премію від кінокритиків?
Це моя третя чи четверта номінація, і кожен раз це для мене означає професійне визнання фільму.
Олексій Радинський, режисер фільму «Там, де закінчується Росія» – найкращий документальний короткий метр
Чому ти берешся за тему російського кореня захоплення не з боку України, а зі сторони інших народів?
Я взявся за цю тему з боку України: оповідь ведеться від особи української сценаристки, яка працює на українській кіностудії, робить український фільм про корінні народи Півночі. Тож, не можу відповісти на питання чому ця документальна історія не про українців народ, якщо головна героїня – українка.
Форма войсовера (голосу за кадром) – чому прийшли саме до неї?
Сценарій цього фільму писався як закадровий голос, що читає щоденник головної героїні. Її озвучила продюсерка фільму – Люба Кнорозок
Що для тебе означає номінація на премію від кінокритиків?
Я колись працював у журналі “Кіноколо” (не має прямого відношення до премії), і для мене це приємний спогад.
