У Києві презентували анімаційний фільм “Найцінніший вантаж” (La Plus Précieuse Des Marchandises), знятий оскароносним режисером Мішелем Азанавічусом. Метр особисто представив свою нову роботу в столичному кінотеатрі “Жовтень”. Журналіст ПроШоКіно побував на прем’єрі.
57-річний кінорежисер Мішель Хазанавічус, найбільш відомий в світі своєю німою чорно-білою стрічкою “Артист” (фільм отримав Оскар у 2012 році), приїхав в Україну вже вшосте. З початку повномасштабного вторгнення він підтримує нашу країну, причому не тільки словом, а й ділом. Метр збирав гроші на відбудову лікарні в Ізюмі, та на відновлення пошкодженого будинку в Ірпіні, фільмував військові дії на лінії фронту, а за результатами вражень написав книгу про війну в Україні, яку обіцяє презентувати дуже скоро.
“Кожен українець є героєм, тож заслуговує на те, щоб про нього написали книжку чи зняли фільм”, – впевнений всесвітньо відомий кінорежисер.
А ще Мішель Хазанавічус, це саме той митець, що у 2022 рішуче перейменував свою зомбі-комедію під назвою “Z” на більш прийнятну “Сut” (“Кінцевий монтаж”). Справа в тому, що фільм відкривав Каннський кінофестиваль і його назва, яка виявилась співзвучною з символом російського вторгнення до України, викликала міжнародний скандал. Але не в скандалі справа, а в тому, що Азанавічус від всього серця підтримує Україну і не захотів мати нічого спільного з проявами країні-агресора.
І ось він знову в Україні зі своєю анімаційною повнометражкою, яка розповідає історію про часи Другої світової війни, яка стосується болючої теми Голокосту.
Картина “Найцінніший вантаж” була представлена в Каннах у 2024 році і стала одним із небагатьох анімаційних проєктів в історії Каннського кінофестивалю, які змагалися в основному конкурсі за головну нагороду – “Золоту пальмову гілку”. Це перший мультфільм у Каннах після 2008 року. Крім того, стрічка стала фільмом-відкриттям та учасником офіційного конкурсу Міжнародного фестивалю анімаційних фільмів в Аннесі – головного анімаційного фестивалю світу. Сам Хазанавічус так описує свою останню роботу: “Це не фільм про різанину, війну чи смерть, а світла історія про те, як ланцюжок солідарності може врятувати життя”.
“Найцінніший вантаж” – це історія про те, як дружина лісоруба в страшенний снігопад знайшла біля рейок залізничної колії немовля. Справа в тому, що всі потяги, які перетинали цей відрізок залізки, прямували в концентраційний табір. Вагони “потягів смерті” були вщент заповнені євреями, яких везли на вірну смерть. Крихітну єврейську дівчинку невтішний батько на повному ходу викидає з вагону в надії врятувати її від страшної долі. Попри заперечення чоловіка стара лісорубиха вирішує прихистити дитину та сховати її від жахів війни. Однак вирішивши залишити цей, як вона думає, “дарунок Богів потягу”, жінка та її сім’я опиняються в небезпеці, тому що влада не вітає допомогу євреям.
На виході у авторів вийшла досить темна казка на зразок історій братів Грімм, хоча і заявлена з відсилом на події Другої світової війни, але історично абсолютно неконкретна. З одного боку “Найцінніший вантаж” це мистецька спроба показати сучасним дітям жахи Голокосту, а з іншої це дійсно дуже красивая і чуттєва анімаційна драма, яка всі 80 хвилин змушує твоє серце стискатись від хвилювання. Історія значно втомлює своєю тривогою, але в якості компенсацію дарує світ і надію.
На прем’єрі в Києві глядачі поцікавились у Мішеля Хазанавічуса, який всією своєю творчістю доводить, що він дуже всебічний режисер, чому для цієї історії він обрав саме жанр анімації.
“Ідею фільму мені подарував мій продюсер, він надіслав мені роман Жана-Клода Ґрумберґа (сина батьків, депортованих до табору смерті, – Авт.), який пізніше разом зі мною доєднався до написання сценарію. Я прочитав цю просту та потужну історію і був глибоко нею вражений. І тому навіть якщо я і вагався, та все ж вирішив знімати, хоча дуже складно знімати історії про Голокост і говорити про потяги з депортованими до концтаборів людьми. А ще зізнаюсь вам, що не я обрав цей фільм, а фільм обрав мене. А анімація дозволила нам не бути прив’язаним до реалізму. Бо фільм адресовано також і дітям, а їм не можна показувати жахіття Голокосту, тому що існує ризик їх травмувати, але без жорстокості розповідь неможлива, бо існує ризик їм набрехати. А ми не хотіли дітям брехати. Тому вибір і пав на анімацію”.
Хазанавічус разом з командою аніматорів створив в цій історії унікальний візуальний стиль, в якому поєднав дух класичної літератури з французькою графікою Анрі Рів’єра та японськими естампами 30-х років ХХ сторіччя. Робота над фільмом тривала п’ять років: два роки пішли на загальну підготовку проекту і три роки на виробництво. Бюджет проекту склав 11 мільйонів євро. Анімація в цій історії тішить око, особливо акварельні пейзажі зимової природи, в яких присутній дух японської гравюри.
В ході спілкування, режисера запитали чому люди не бояться повертатись до теми Голокосту і нагадувати про це світові знову і знову, тоді як є враження, що світ хоче про це забути.
“Ми почали створювати візуальні твори на тему Голокосту не так давно, – говорить Мішель Азанавічус. – І це вже той момент коли виживші під час того жаху люди почали йти з цього світу. Але наші спроби розповісти частки цієї історії – це вже якийсь доробок. А щодо питання чому люди хочуть забути ці жахіття, то важко про це казати, але мені здається ми живемо в таку непевну епоху в якій змішується пропаганда, популізм, демагогія і люди відчувають себе загубленими, вони втрачають частини змісту розуміння якихось речей. І чому хочуть забути і про Голокост, і про трагедії сьогоднішні, це тому, що вони не дуже розуміють що навколо відбувається. І це дозволяє піднятися ненависті серед людей”.
