Хороші, погані, хороші – рецензія на український фільм-вестерн “Троє”

Наша відповідь Дикому Заходу. В прокат вийшов український пригодницький екшн “Троє”, знятий в естетиці вестерна. ПроШоКіно спробували зрозуміти, чи вдалася спроба українськім митцям переосмислити класичний жанр.

Читайте також: Як пройшов допрем’єрний показ пригодницького екшну «Троє»

Взагалі погратись з вестерном в нашому стилі – це сміливий хід і авторам майже вдалося зняти цікаву стильну історію, надавши їй національного колориту. Ключове слово “майже”, бо атмосфери справжнього вестерну – їм досягти не вдалося. Наче б то все є, і боротьба добра зі злом, і кодекс честі, і герой в капелюху з револьвером, а інші з револьверами та кулеметами, але без шляп. Але немає вільного вітру в стрічці. А ще особисто мені не вистачило буквально однієї сцени пригод головних герої перед фіналом. Тільки розганятися почали, а все і скінчилось.

Отже Україна, 20-ті роки ХХ століття. Країну роздирає громадянська війна, в міста і села входять по черзі то біла армія барона Врангеля, то банды Махно, але все частіше кривавий лад наводять червоні загони комуністів. Ще трохи і комуністі “все порешают”, але є ще поки поле для діяльності справжніх авантюристів. Тож двоє махновських розбишак нападають на червоноармійський конвой, що перевозить в броньовику “панцернику” (на честь німецького танка Panzer, що використовувався у першу світову),  гроші для армії. Але пограбування йде не за планом. Разом з грошима герої беруть у полон червоного командира панцерника.

Полоненому назад шляху немає – свої розстріляють. Ну і далі обставини складаються так, що цій трійці абсолютно різних чоловʼяг доводиться триматись одне одного щоб просто вижити. І вони тікають – на конях, бричках, в автівці – все далі від загону червоноармійців, який жене по їхньому сліду головний антагоніст цієї історії – жорстокий та хитрий чекіст з Петербургу (яскрава робота Леоніда Захарченко). І в процесі цієї втечі ТРОЄ з непримиренних ворогів стають побратимами.

За законами вестерну в історії повинні бути прості маскулинні герої, причому обов’язкове чітке їх розділення – хороший та поганий і умовно, якщо треба для історії, третій. Одразу скажем, що герої в фільмі “Троє” непрості, хоча й маскулинні. На хороших та поганих їх розділити важко, бо вони всі в чомусь і хороші, і погані.

Один з них – шляхтич (Артемій Єгоров), вправний стрілок, якого любить доля, другий Вася Циганок (Євген Піднебесний) – веселий ясноокий бандит чи то циган, чи то одесит, не зрозуміло. Ну і перехрещений красноармієць (Роман Ясіновський), в минулому автомеханік з Донбасу, який воює вже шість років.

Підбір акторів ідеальний, хотілося щоб ця трійця в повному складі зайшли в якийсь довгий серіал-вестерн, де б їм дали розвернутися в пригодах серій на шістнадцять.

Актори грають добре, натхненно, але історія навколо них весь час провисає, наче б то режисер весь час сумнівається в тому, що саме знімає. Заважають сприймати екшн і бойові сцени, в яких навіть непрофі можуть бачити помилки в хореографії та відсутність злагодженості. Грим теж місцями дуже грубо впадає в очі.

Так, ми розуміємо, що у цього кінопроекту важка доля, що процес зйомок розтягнувся більш як на десять років, що десь по дорозі в фільмі змінився режисер, що для будь-якого проекту проблема болюча, і він не Серджо Леоне. Але ж не можна було втрачати нерв в фільмі з таким багатообіцяючим задумом. Ось де є нерв, де є дух вестерну, так це в пісні Bureviy яку в якості головного саундтреку подарував фільму “Троє” гурту Latexfauna.

І ще дійсно підібрані вдало локації. Окрім Пирогово та Голосіївського лісу, в кадрі можна побачити добре збережений панський палац ХІХ століття, який є окрасою село Самчики на Хмельниччині. Ну і фінальні розбірки знімали в стінах оборонної вежі Старокостянтинова, яка навіть в напівзруйнованому стані виглядає велично. Старі стіни не підводять.

Але цей фільм треба дивитись, бо він все ж таки цікавий, а ще тому, що розповідає нам про події в Україні більш як столітньої давнини, які відгукуються нашому сьогоденню. І тоді і зараз нашу прекрасну землю, наших людей нищів один і той же ворог. Росіяни зі своїми планами на нашу землю як прикра хвороба, лізуть і лізуть. Тож, як сказав продюсер фільму Ігор Савіченко “Сто років потому маємо змогу зробити висновки з минулих помилок і надихнутися махновським духом на подальшу боротьбу”.