Стрічка Мстислава Чернова “20 днів у Маріуполі” отримала “Оскар” як найкращий документальний повнометражний фільм. Режисер разом із фотографом Євгеном Малолєткою та журналісткою Василісою Івасенко зустріли повномасштабне вторгнення у Маріуполі. Медійники залишились єдиними представниками преси у місті та документували кожен день до евакуації. Новий документальний фільм Мстислава Чернова “2000 метрів до Андріївки” присвячений одному з епізодів українського контрнаступу 2023 року – боям за село Андріївка, що за 10 кілометрів від Бахмута. Світові ЗМІ кричали заголовками про повільне просування ЗСУ на фронті. ПроШоКіно подивились стрічку одними з перших.
“Багато було слів, що їх ти вже й чути не міг без огиди, і зрештою лише назви місць зберегли свою гідність”
Фільм починається з цитати Ернеста Гемінгвея з його роману “Прощай, зброє” майже сторічної давності.
Тут автор не намагається викликати у глядачів емпатію, як у попередній стрічці. Тут він занурює нас у вир подій на самому нулі. Зйомка ведеться з нашоломних камер бійців і дронів та самих авторів, що створює ніби ефект перебування власного аватара у відеогрі. Проте це реальне життя, за яке щодня борються українські солдати, і чим довше триває війна, тим більшою стає загальна знемога.
Лісосмугу довжиною майже 2000 метрів військові називають справжнім зачарованим лісом, бо знані закони фізики тут діють інакше і здається, “ніби ми висаджуємось на ворожій планеті, де все хоче нас вбити”. Проте це не чужа планета, а центр Європи. І ця абсурдна реальність переслідує нас загалом вже з 2014-го року.
Тут час завмирає і його цінність стирається перед важливістю цього фізичного відрізка дистанції. Кількасот метрів розділені на майже дві години фільму і ми “долаємо” їх разом з українськими військовими, штурмуючи бліндажі і окопи російських окупантів, ховаючись від FPV дронів, евакуюючи тіла полеглих побратимів та 300-х. А ще, мріючи в коротких хвилинах затишшя про мирне життя, відбудову усіх українських міст, які стерла з лиця землі росія, слухаючи жарти та цікаві історії наших штурмовиків.
Спокійний закадровий голос Мстислава Чернова холодним душем нагадує нам, якою ціною дається героїзм та перемога у штурмі цієї посадки – багато хлопців загинуть пізніше, під час штурму іншої посадки чи села, тіла деяких військових не знайдуть і досі, а когось – поховають з почестями на батьківщині. А ще глядачі у реальному часі стають свідками смерті українського військового з позивним “Гагарін”. Один з нараторів з нагрудною камерою констатує смерть побратима і продовжує бій. Від цього не втекти. Холоднокровність, рутинність, жорстокість цієї війни пронизує серце. Ще більше воно холоне від усвідомлення того, що це щоденна буденність на фронті. І чим довше це триватиме, тим менше на це звертатиме увагу світ.
Нарешті Андріївка, проте від села залишилась тільки назва – довкола лише руїни. Бійці знаходять напівзруйнований підвал і чекають, поки росіяни перестануть крити артилерією. Потім боєць з позивним “Федя” розгортає прапор України і вивішує на одній з вцілілих стін якої будівлі. Село наше. Ми його повернули. Чернов трохи рефлексує над громадянським вибором – він взяв камеру, а Федя – зброю.
“2000 метрів до Андріївки” – це екзистенційне імерсивне занурення у війну. Репортажна точність завдяки сучасним технологіям подається з художньою потужністю і показує конкретний бій не як щось абстрактно-новинне, а як трагедію буквально кожного метра української території. Здається, що такого не може бути насправді, що це кошмар, від якого ми всі ніяк не можемо прокинутись.
