В прокат вийшла ще одна спортивна драма про малого тенісиста. На відміну від занадто метушливої історії “Марті Супрім”, стрічка “Маестро тенісу” (My Tennis Maestro) – це дуже спокійна і дуже італійська ретро-історія, яку ПроШоКіно радить тим, кому замало моря, сонця і впевненості в собі.
Фільм, який зняв режисер Андреа Ді Стефано, був представлений у 2025 році на Венеціанському кінофестивалі у позаконкурсній програмі. З його жанром одразу пішла якась плутанина, бо хтось подає стрічку як спортивний байопік, хтось як спортивну комедію, хоча мова скоріше про трагікомедію, яка одночасно піднімає теми дорослішання, старіння та ціни шляху до мети, яка, можливо, і не є тобі потрібною.
Тож Італія, 1989 рік. 13-річний Феліче навчається великому тенісу за методикою, розробленою його батьком-інженером, який сам до спорту не має жодного відношення. Батько мріє зробити з Феліче зірку тенісу, тож одного дня відправляє його змагатися у національному тенісному турнірі під опікою найманого тренера, якого він знайшов за оголошенням. Рауль Гатті дійсно колись був чемпіоном, але його репутація з перших хвилин починає викликати сумніви. Але мандрівка малого спортсмена та горе-тренера приведе їх врешті-решт до того, що Феліче скине зі своїх юних плечей важкі, наче каміння, очікування батька і відкриє для себе смак свободи, а Рауль змириться з помилками життя і знайде в собі сили почати все спочатку.
Цікавість італійських кінематографістів до великого тенісу можна пояснити перемогами Янніка Сіннер, першого італійця, що отримав титул першої ракетки світу (2024–2025 роки, – Авт.). Але фільм у режисера Андреа ді Стефано вийшов все ж таки не про теніс, а про життя, в якому саме везіння дарує можливість знайти себе. Хлопчику Феліче (Тіціано Менікеллі) не дуже таланить на корті, але йому поталанило зустріти Рауля (П’єрфранческо Фавіно), від якого він отримує урок легкого ставлення до життя, що в результаті приводить до бунту хлопця щодо методів виховання його люблячого, але морально заскарублого батька.
Читайте також: Токсичний володар м’ячика Тімоті Шаламе — рецензія на фільм “Марті Супрім”
Водночас Рауль отримує від 13-річного хлопчика таку необхідну йому моральну підтримку. Між представниками двох поколінь виникає справжня чоловіча дружба, в якій виграють обидва. Ну, а чи виграє Феліче в тенісі? Ой, залиште ви вже ці розмови про перемоги в житті за будь-яку ціну, іноді для людини важливий не результат, а процес. І про це свідчить відкритий фінал цієї ніжної за внутрішнім настроєм стрічки.
Звичайно ж, треба відмітити ту хімію, що виникла на екрані між героями Тіціано Менікеллі та П’єрфранческо Фавіно. Менікеллі — хлопчик з віями такої довжини, що всі жінки лопаються від заздрощів — витягнув на собі дуже непросту роль, протягом якої його герой емоційно зріс.
А П’єрфранческо Фавіно, який є дуже відомим італійським актором, грає такого собі плейбоя, впевненого в собі і ласого на жіночу красу, але за його темними окулярами ховаються сумні очі, з яких дуже часто течуть сльози. Можливо, персонаж Фавіно в цій стрічці розкрився не до кінця, та грає актор розкуто і дуже по-італійськи. А якщо врахувати, що фоном для цього є Італія 1980-х років, яка зображена в кадрі з великою повагою до деталей, і плюс море майже в кожному кадрі, то все це добре тримає і дарує естетичну насолоду.
