Український режисер у відвертому інтерв’ю Маші Єфросиніній “Екзамен. Нова реальність”, яким відкриває оновлену рубрику діалогів під час війни в Україні, підбиває власні підсумки останніх чотирьох місяців життя в Україні, вражає непередбачуваними зізнаннями і докорінними змінами в особистому та професійному планах та відповідає на болючі теми сьогодення, зокрема, власного ставлення до питання мови, життя “на паузі” і в чому шукати сенс кожного дня.
- Не можу змусити себе спускатись в укриття. Тому що намагаюся наповнити кожен день життям. Намагаюся зрозуміти, як мені, моїм друзям вибудовувати його під час війни. У моїй голові давно з’явилась думка, що людина має якусь долю. У мене є приятель, який всю війну не був у Києві, побачив, що у столиці полегшало, приїхав та потрапив під бомбардування на Артема. Він втік від однієї бомби, але друга його наздогнала. Неможливо втекти від долі.
- Я не перевіряю новини. Вони дуже сильно завдали мені внутрішнього болю. І зараз я перевіряю людей на вулиці. Я виходжу вранці з 6 до 8 і проходжу пішки дуже великий кілометраж. Так я прокидаюся і зустрічаю киян. І коли я вперше повернувся до Києва, за 10 хвилин я міг зустріти лише одного киянина та військових. І якщо раніше люди підходили фотографуватись, то зараз жінки обіймають, а чоловіки тиснуть руку. І для мене кожна така зустріч людини з усмішкою є початок мого дня.
- Я дивлюся не новини, а звернення президента ввечері. Я слухаю друга, саме так я зараз ставлюся до людини, яка є нашим президентом. Йому я довіряю. Єдиному. І мені цього вистачає.
- До війни я не думав, що хтось може захотіти забрати у мене свободу. Більше того, спромогтися не тільки у мене її відібрати, а й у цілої країни. Я думав, що це неможливо вже ніколи.
- Я не вважаю, що хтось поставив наше життя на паузу. Більш живим, ніж зараз я ніколи не був. Сотні людей здобули зараз тверезість та дієвість. Так, у нас забрали комфорт і добрі цілі, у нас забрали ніжність сприйняття життя, якого в Росії ніколи й не було, бо там все про бабло.
- Мені довелося відмовитись від себе вчорашнього повністю. Я-вчорашній не потрібен сьогоденню. Я маю побудувати особистість, яка потрібна сьогодні, бути корисним, щось зробити для своєї країни.
- Для мене сенс дня – побачити, що життя триває.
- За всю війну звіриного страху в мене не було, але було звірине розчарування – розчарування в людях, у колишніх друзях, у тому, чому я присвятив своє життя. Ось із цим я справлявся довго.
- Я ніколи не звужував себе до моменту однієї країни. Я так не думав. Але я ніколи в житті не збирався жити у росії. Нізащо не проміняю свій Київ не тільки на москву, а й на будь-яке інше місто. Київ – моє місто, я його обожнюю.
- Війна забрала в мене бажання знімати кліпи. Я не бачу себе на майданчику. Я навіть не розумію, навіщо цим займатися – не це важливо. Зараз я хочу витрачати себе на те, що прямо тут і зараз допомагатиме і працюватиме на конкретну ціль. Тільки так ми можемо дуже допомогти своїй країні.
- Потрібно розуміти, що українська мова – це кордон. Цей вислів я сприйняв дуже близько до серця. Я зрозумів, що безвідповідально, якщо твої діти не вчать рідної мови, безвідповідально, якщо вони не знають української літератури, безвідповідально, якщо ти її не знаєш. Так, я вважаю, що кожен з нас повинен вивчити свою мову, повинен вивчити та відкрити для себе цілий світ її неймовірної краси.
Нагадаємо, український режисер Сергій Сотниченко (“Діти перемоги”) готує документальний фільм про обстріли Ірпеня під час війни в Україні.
