В українському прокаті йде фільм “Сірі бджоли” – екранізація однойменного роману Андрія Куркова. За сюжетом у невеличкому селі без електроенергії залишилися жити лише двоє чоловіків. Під снарядами, що іноді пролітають над селом, сусіди-пенсіонери ведуть свій побут і намагаються створити острівець миру в небезпечній місцині. ПроШоКіно поспілкувались з режисером фільму Дмитром Мойсеєвим про зйомки, метаморфози сценарію та сприйняття фільму.
Логічне питання: чому вирішили екранізувати книжку Андрія Куркова? При чому події книги відбуваються трохи по-іншому, зокрема й з Сергієвичем. Чому саме в такому контексті ви вирішили зробити її?
Ви знаєте, шлях фільму зазвичай довгий і непростий, і в цьому випадку персонаж Сергійовича не виключення, бо починалося взагалі з іншого задуму. Я ще ніколи не стикався з тим, щоб міг помінятися задум протягом роботи над стрічкою, але у випадку Сергійовича він змінився. Мені Іванна Дядюра (продюсерка — ред.) запропонувала екранізувати цю стрічку, я тоді ще роман не прочитав і займався зовсім іншим сценарієм. Але десь на сторінці 20-й я зрозумів, що це дуже моя історія, принаймні по стилістиці. Чимось схоже на мій перший фільм Такі красиві люди, тільки все догори дриґом у плані оточення цих персонажів.
Мене дуже зачепило, і я вивів цю тему, що війна всередині Сергієвича більша для нього і болючіша, ніж війна ззовні. Я починав будувати фільм на цьому, там був інший фінал. Потім ми поїхали на Донбас, близько сірої зони — я до того не був там. Ми їздили по селах, шукали локації, відступили від сірої зони на певну, умовно безпечну відстань, щоб снаряди не долітали. Це був кінець 2021 року, осінь, листопад. Вже були розмови про те, що почнеться повномасштабний наступ росії, але ще тривала фаза снайперської війни.
Але, знайомлячись з людьми, у мене поступово почав сценарій змінюватися. І в якийсь момент я вже навіть не пам’ятав, якою була початкова версія. Ми знімали у дворі цієї жінки Люби, яка пережила окупацію у Вовчоярівці (Вовчоярівка Луганської області була в окупації у 2014 році — ред.), і в неї лінійний продюсер запитав: «А чого ви не поїхали?». А вона так відповіла: «Та куди ж я поїду, це ж мій дім». Я попросив повторити цю фразу актрису, яка зіграла тітку Сергійовича. Для молоді, для європейців, для тих, хто живе в орендованій квартирі, — це незрозуміло. Відчуття дому для багатьох дивне. Лишити те, у що ти все життя вкладаєш, твої батьки вкладали, важко.
Тобто це був один з ключових поштовхів змін в сценарії?
Потім у Вовчоярівці я познайомився з чоловіком, він просто сидів біля свого будинку і дивився в бік терикону. Він афганець, його погляд видає, що він пройшов багато в житті, й окупацію теж пройшов. І кожен його крок, кожне слово — як скеля. І це я взяв для Сергійовича. Бо в романі його можна прочитати трохи інакше. І в театрі Сергійович Богдана Бенюка — це інша енергетика. Віктор Жданов, коли пройшов на першу репетицію, теж був більш м’який. А я кажу: «Пане Вікторе, ви скеля, ви камінь, ви гора. Ваш крок — такий крок, що підлога труситься». Так воно змінювалось. Те, що напевно важко прочитати у фільмі очима, але, можливо, можна відчути енергетично.
На деяких парканах під час окупації люди писали, що тут люди, живі люди. Потім на деяких будинках, коли люди їхали, вони писали, що “хазяїва живі”. Я поставив собі питання: «Що таке живі?» Є відчуття життя, яке ми відчуваємо як щось позитивне, світле. Чи дійсно персонажі відчувають себе живими? Пашка себе живим відчуває, він шукає радість і назовні і якось її знаходить. Сергійович шукає всередині і в нього не виходить знайти, бо там одна проблема на іншій, з якими він все життя сам собі не зізнавався.
Потім, коли вже почалась повномасштабна війна, я зрозумів, що задуманий на початку фінал не підходить. Бо там були днрівці, і російська мова, яку я терпіти не можу, а ще і переносити її в кіно… З одного боку ти приїжджаєш до людей, які пережили війну, а з іншого боку там над тобою вже снаряди літають. Це змінює людину і я зрозумів, що насправді от там дає відчуття життя лише боротьба. От коли ти борешся – ти живий. І ці ключики я досить делікатно, щоб це не кидалось в очі, розставив. Тож у фінального сценарію фільму такий задум, що ти живий тільки коли ти борешся.
У Вовчоярівці ви недовго знімали, бо почалася повномасштабка?
Тиждень. Я не кажу, що ми там тиждень були, я маю на увазі, що у нас було 7 знімальних днів приблизно.
А далі ви дознімали вже на Київщині?
На Київщині. У Вовчоярівці ми не встигли відзняти деякі панорами села. Бо завжди відкладаєш панорами. Буде затримка в зйомках — знімемо. Але нам довелося для цього поїхати у звільнену Харківщину вже на початку лютого 2023 року. Саме там дознімали трошки вулиці. Оці кадри війни на початку фільму — це Харківщина.
Що ви можете сказати з погляду людей, які лишилися в сірій зоні, а більшість в окупації, які також діляться на Сергійовичів і Пашок зараз? Чи є серед них ще середина, які можливо ще не до кінця визначилися, чи не виїжджають по інших причинах? Більшість ділиться на чорне і біле, але вони змішуються саме там.
Деякі діалоги, сцени я будував таким чином, щоб це не кидалось. У мене було таке питання: «Хто ти сьогодні?». Ти сьогодні Сергійович, чи ти сьогодні Пашка? Ти вип’єш сьогодні нормальний чай і ще тиждень його не будеш пити? Чи ти будеш розтягувати його? Чи вугілля? Невідомо, чи ти завтра взагалі прокинешся, чи ні. Чи будеш економити, розраховуючи, що тобі тут ще років 10 без світла і тепла, без вугілля сидіти. Я будував [історію] таким чином, що всередині кожної людини є Пашка і Сергійович. І ми кожен день обираємо, робимо дуже багато маленьких чи великих виборів. І з цих виборів і складається потім життя. Це нас приводить в завтрашній день.
І я не шукав серед людей Пашок і Сергійовича. Я шукав всередині: «Хто я? Я Пашка, чи я Сергійович насправді?» Це можна розглянути, як дві співособистості однієї людини. Там, можливо, немає ніяких Пашок і Сергійовичів. Я просто людина, якій доводиться якось жити і, на жаль, виживати, адаптуватися. І потім де ти опиняєшся? Ти розумієш, що ти зробив певну кількість неправильних виборів, яка привела тебе в цю точку, як Сергійовича? Він же в кінці бореться і це його вихід, але ж до того він чого бурчав? Відчуває, що щось він десь не так зробив. А Пашка намагається знайти радість, але ж це не значить, що він її знаходить. Навіть костюми Ямненка, які ми створили з Володимиром Кузнєцовим, настільки вписуються і підкреслюють його персонаж. Кожна річ.
До речі, про діалоги. Між Сергієвичем і українським військовим, коли вони починають ніби доводити один одному, хто більше винен в тому, що відбулось. Цими фразами ви прямо в лоб говорите до глядача.
Виходить так, що багато людей на Донбасі перекладали відповідальність за власне життя на Київ, бо там все вирішується. І вони думали, що Київ має все вирішити. А військовий розповідає Сергійовичу про якийсь вибір, про те як треба жити. Це дійсно складні питання. Це питання можна поставити й собі. Чого я особисто не займався, наприклад, політичними питаннями?
Ви спілкувалися з Курковим, яка його думка про фільм?
У нас була смішна ситуація ще на початку. Продюсерці не дуже подобався мій перший фінал. Вона мене відправила до Куркова, напевно, щоб він сказав, що фінал поганий, треба міняти. А Куркову він сподобався. Але ж це була перша версія, а зняли ми вже, напевно, восьму версію. І, звичайно, чим більше працювалося, тим менше Куркову воно подобалось, бо його твір змінювався. Петро змінився, він більш жорсткіший, ніж в романі. Він тримає завжди пальця на гачку. Навіть, коли спілкується з місцевими. Адже і серед них вистачало тих, хто телефонує. От навіщо Пашці заряджають телефон?
А дійсно? У нього нікого немає, йому ніхто не телефонує.
Йому нікому дзвонити, у людини, в якої нікого нема. Але «ті хлопці» заряджають йому телефон. І от я Петра зробив більш готовим. Хоча, насправді Петро все про Сергійовича знав заздалегідь. Кілька місяців на позиції.
Але про російського снайпера не знав.
Всі в цивільному, можуть прикидатись. Мені український снайпер, який якраз займався снайперською війною на Донбасі, розповів історію, як гвинтівку один ховав — серед дров. Пішов у ліс, назбирав дров, і серед них — гвинтівка. Тож, я цей прийом і додав до російського снайпера.
Як Віктор Жданов відігравав Сергійовича?
Іноді певні моменти дійсно дуже важливі, на яких я прямо наполягаю. Але здебільшого треба вхопити правильну тональність сцени. Я пам’ятаю, що Жданов на мене сильно образився, бо я лише після четвертого дубля сказав про що та сцена з борщем. То він нормально борща наївся (сміється)
Хочу ще до Куркова повернутися. Як ви ставитесь до ситуації, коли Курков не відмовився брати участь у пресконференції за участі росіян? Це набуло резонансу серед письменників, журналістів.
Я вважаю, що кожен сам має вирішувати, і ніхто нікому не має вказувати. У кожного є своє бачення ситуації. Я не маю на увазі ситуації війни, я маю на увазі ситуації своєї ролі в політичному житті світу. Наші дипломати вимушені спілкуватися з російськими дипломатами. У когось є позиція: «Я буду з ними спілкуватись і поставлю їх на місце». Та й, грубо кажучи, всі люди по всій землі намагаються виправдати своє існування, свою точку зору, свою причетність до чогось. До того ж, кожна людина, хоче вона чи не хоче, вона частина культурного простору, в якому вона виросла.
Чи потрібно спілкуватись взагалі з росіянами?
На мою думку, це не має сенсу. Але, можливо, в сучасному просторі поширення інформації буде непогано, якщо будь-яка російська репліка буде, скажімо, помножена на нуль. Я не ділю росіян на хороших і поганих, бо вони тільки росіяни. Є росіяни за своїм походженням, які воюють на боці ЗСУ. Але чи вони росіяни? Чи вони вважають себе ще росіянами?
Після «Сірих бджіл» яким проєктом ви будете займатися?
У мене є три сценарії, і буває, що з одним фільмом складається, а з іншим не складається. Я маю на увазі навіть фінансову енергію. Іноді є фільм, який все одно знімаєш навіть без фінансів. Іноді неможливо зняти без фінансів, і з’являються гроші. Наприклад, з «Сірими бджолами» ми виграли конкурс — його відмінили. Потім ми виграли ще раз конкурс, але вже почалась війна, ситуація змінилась, ми зняли інший фільм. Набагато кращий фільм, ніж міг би бути, якби не почалась війна.
І давайте на завершення таке питання. Бджоли, де б вони не були, або повертаються до вулика, бо вони знають дорогу, вони відчувають, куди повертатися, або відділяються, створюють свій рій. Люди, які покинули домівки, вірять в те, що зможуть повернутися додому. Чи вірите ви в це?
Я вам скажу словами людини, яка втратила свою домівку, з якою я нещодавно спілкувався. Ці люди, на жаль, в це не вірять. Неважливо, що я думаю. Вони в це не вірять. Деякі ще мріють повернутися, якщо ця територія, скажімо так, на відстані 50 км від лінії розмежування. А якщо ми кажемо про людей, які в 10-20 км зоні від сьогоднішньої лінії розмежування, то ні, вони не вірять. Вони вже розуміють, що будують нове життя в новому місці, в нових умовах. Для цих людей зараз поняття «Дім» — це найболючіше питання, яке ви можете зачепити в розмові. Я сам з Херсону. Батьки, друзі прийшли на фільм під час Київського тижня критики. У них інший погляд. У фільмі багато жартів, але ці люди не сміялися. Поняття дім — це дуже важливо, особливо якщо це не просто квартира, це не просто будинок чи хата, а те, що передавалося з покоління в покоління.
А хто не знайомий на власному досвіді з трагедією втрати такої живої істоти, як дім, то, звісно, виходить зі залу з іншим враженням. Вони просто подивились гарний фільм. Так само й за кордоном. Я був і в Нідерландах на кількох показах, і в Румунії на кількох показах. Люди просто подивились гарний фільм. Їм сподобалось. Але, навіть судячи з питань, ти розумієш, що вони не в цьому контексті, вони не розуміють матерії про яку говорить, в якій усе відбувається. Навіть на Київському тижні критики було питання про те, як Сергійович їсть ці консерви. Хтось потім у відгуках писав, що півзалу заплакало.
А сцена з цукеркою!
От ці маленькі речі, які стали дуже великими, на них я частково і будував теж кіно. Я би хотів, щоб фільм трохи вчив людей щось цінувати, але поки з таким не зіштовхнешся, на жаль, мистецтво не навчить. Мистецтво лише може показати, натякнути, викликати більшу емпатію до людей, які пережили такий досвід.
