Анімаційний фільм “Моя бабуся парашутистка” української режисерки Поліни Піддубної, яка представляє німецьку кіношколу, увійшов в програму студентських фільмів цьогорічного Каннського кінофестивалю.
Поліна Піддубна — режисерка, художниця та активістка українського та центральноазійського татарського й башкірського походження. Народилася і виросла в Харкові, розпочала кар’єру в Києві, а з 2019 року живе в Берліні. Має ступінь бакалавра з анімації й наразі навчається в магістратурі за спеціальністю “режисура анімації” у Фільмуніверситеті Бабельсберг імені Конрада Вольфа в Потсдамі. Поліна також організовує соціальні та освітні проєкти, працює на кінофестивалях і займається мистецькими дослідженнями на тему деколоніалізму.
Згідно синопсису, Альфія, життєрадісна дівчина з Центральної Азії 1960-х років, активно займається парашутним спортом і вчиться на акушерку, коли отримує надзвичайний телефонний
дзвінок від своєї онуки у 2022 році. Вона турбується про безпеку своєї бабусі на тлі вторгнення в Україну. У цій розмові поколінь через час і простір онука намагається відновити і переосмислити родинну пам’ять та власну етнічну ідентичність, розірвати нескінченне коло колективної травми і замислитися над сенсом людського життя.
“Моя бабуся – парашутистка” – це поетичний анімаційний документальний фільм, який
мандрує крізь час, географію, покоління та культури, щоб дослідити теми життя, неба,
знань, втрат і війни. Дослідження для цього проєкту розпочалися на початку 2022 року, викликані моїм інтересом до життя моєї бабусі як молодої, прогресивної жінки з Центральній Азії, а також ширшим розвитком фемінізму в регіоні. Після повномасштабного російського
вторгнення, яке безпосередньо вплинуло на моє рідне місто Харків та мою родину, ця
історія набула глибшого підтексту. Колоніальна спадщина країни-агресора тягнеться століттями, вражаючі Східну Європу, Кавказ, Центральну та Північну Азію. Незліченні культури, мови та етнічні групи зазнавали і продовжують зазнавати утисків. Ці питання залишаються майже не
обговорюваними; наші історії часто залишаються поза увагою міжнародної спільноти. Цей фільм слугує формою медіа-терапії, надаючи простір для роздумів, зцілення та стійкості для тих, хто безпосередньо постраждав від конфліктів. Він сприяє культурній видимості та виступає за етичні підходи до маргіналізованих наративів. Він закликає до деколонізації поглядів, подолання упереджень і створення простору для історій, які тривалий час були невідомі, щоб вийти в глобальну свідомість і солідарність. По суті, фільм є політичною заявою, переданою через особисту історію моєї родини”, – коментує режисерка.
